Тип работы: реферат

Категория: Рефераты по финансам

Добавлен: 16.11.2019

Комментарии: 0

Язык: Русский

Формат файла: MS Word 13,07 kb

Время на чтение: 105 мин., 23 сек.

Рейтинг:

0 из 5. Оценок: 0.

Тема: Курс лекций по финансам

1. Суть фінансів як економічної категорії.

2. Історія розвитку фінансової науки.

- 1 -

Дисципліна "Фінанси" відноситься до фундаментальних дисциплін і передбачає послідовне та систематизоване вивчення основних положень програми, що буде початком для студіювання програм більш конкретного характеру.

Мета дисципліни - набуття знань для: об'єктивної оцінки економічних процесів, що відбуваються в суспільстві; розуміння суті і тенденції розвитку фінансових відносин та їх особливостей у сфері державних фінансів і фінансів суб'єктів господарювання; розробки і вирішення питань теорії та практики побудови фінансової політики держави тощо.

В науковий обіг термін "фінанси" вперше ввів фран­цузький професор Ж.Боден в 1577 році у праці "Шість книг про республіку".

Поняття "фінанси" (від лат. "finantia" - "платіж") спочатку означало завершення розрахунку, платежів у грошових відносинах між населенням і державою, а потім поширилось як на всі платежі на користь держави і різних державних інститутів так і на грошові операції по відкупах і карбуванню монет і перерозподіл частини ВВП в грошовій формі. Економічний зміст фінансів можна виявити, проаналізувавши класичну модель кругообігу (схема 1).

З огляду на багатоплановість прояву фінансових відносин існують різні підходи до визначення економічної суті поняття "фінанси".

По-перше, фінанси - це система економічних (грошових) відносин, зо допомогою яких створюються, розподіляються та перерозподіляються фонди грошових коштів.

По-друге, фінанси - це сукупність об'єктивно зумовлених економічних відносин, що мають розподільчий характер, грошову форму вираження, матеріалізуються у грошових доходах і нагромадженнях, які зосереджуються в державних структурах і у суб'єктів господарювання з метою розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних потреб суспільства.

По-третє, фінанси - це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування, розподілу, перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих грошових фондів, які повинні регулюватися правовими нормами.

Передумовами виникнення фінансів є наявність держави і розвиток економічних відносин в ній. Основними ознаками держави є наявність: певної території; населення, що проживає в ній; верховної влади (в особі голови держави - монарха, президента і т.п.); "вертикалі управління" - представників верховної влади у всіх населених пунктах держави; військових з’єднань, що захищають зовнішні кордони; закладів, що охороняють інтереси правлячої більшості (міліція, поліція, карний розшук і т.п.); судової влади.

Фінанси сприяють забезпеченню збалансованості економіки держави на основі досягнення відповідності між матеріальними і грошовими ресурсами. Фінанси надають можливість державі формувати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідних для виконання усіх функцій держави.

Об'єктивна необхідність фінансів обумовлена наявністю:

1) суспільного поділу праці;

2) товарно-грошових відносин;

3) різних форм власності;

4) держави і необхідністю виконання нею своїх функцій;

5) дією економічних законів розвитку суспільства.

Об'єкт фінансових відносин - ВВП, тобто вартість товарів і послуг, виготовлених суб'єктами економічних відносин у сфері матеріального і нематеріального виробництва за певний період часу.

Суб'єкти фінансових відносин :

- держава;

- юридичні особи;

- фізичні особи.

Функції фінансів:

1) Розподільча - головна і проявляється в процесі розподілу ВВП у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.

Об'єктами розподілу тут виступають:

- ВВП;

- національне багатство - сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільчі процеси лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійного лиха тощо).

2) Контрольна - зумовлюється притаманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій в розподілі ВВП, правильністю формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави і суб'єктів господарювання. Здійснюється службами фінансового контролю: Міністерство фінансів,, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізийна служба, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Пенсійний фонд, Рахункова палата.

Фінансові категорії утворюють піраміду, підніжжя якої складають податки, а верхівку фінанси держави (Схема 2). Податки, що сплачуються всіма суб'єктами економічних відносин, формують державні прибутки, які концентруються в державному бюджеті. В наступному із державного бюджету фінансуються державні витрати. У випадку, коли державний бюджет не в змозі профінансувати всі державні витрати, держава використовує державний кредит - бере в борг або у вітчизняних або іноземних кредиторів, у якості яких виступає населення або, суб'єкти, що господарюють. Усі п'ять перерахованих вище категорій формують фінанси держави. На схемі 3 відображено склад фінансів держави, що розподіляються на: фінанси підприємств різних форм власності та загальнодержавні фінанси.

Фінанси перебувають в тісному взаємозв'язку з такими категоріями розподільчого характеру як гроші, заробітна плата, ціна, кредит (Схема 4).

Фінанси і гроші.

Фінанси завжди мають грошове вираження. Проте певна сума грошей - це ще не фінанси. Фінанси відрізняються від грошей і за функціями, які вони виконують.

Фінанси і ціни.

І ціна і фінанси беруть участь у розподілі валового внутрішнього продукту. Ціна виступає вихідним ступенем розподілу вартості ВВП та створює умови для подальшого його перерозподілу. Держава, використовуючи різноманітні фінансові важелі впливає на рівень цін. Наприклад, у випадках еквівалентного обміну одразу ж включаються відповідні фінансові важелі. Введення нових податків або зміна існуючих ставок може призвести до зменшення чи збільшення абсолютної величини ціни. А через такі фінансові важелі як норми амортизації, відрахування в державні цільові фонди держава може змінювати структуру ціни. З іншого боку, при реалізації товару ціна визначається на основі попиту і пропозиції.

Фінанси і заробітна плата.

Фінанси передують категорії "заробітна плата". Держава регулює величину заробітної плати за допомогою фінансових важелів (податків), створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів.

Відмінності:

- фінанси розподіляють валовий внутрішній продукт, а заробітна плата - категорія, яка стосується лише частини валового внутрішнього продукту, а саме фонду оплати праці;

- заробітна плата пов'язана лише з одним фактором виробництва - робочою силою, а фінанси впливають на використання всіх факторів виробництва (предмети праці, знаряддя праці тощо).

Фінанси і кредит.

Спільним для обох цих категорій використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва.

- 2 -

Розквіт фінансової науки розпочався наприкінці XV ст., коли виникла потреба в нових джерелах доходів. Намічається зв'язок фінансової науки з практикою.

Кінець XVI ст. - представник Франції Ж.Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави". В цей же час працювали італійські вчені Ф. Петрарка, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі, роботи яких мали практичний характер.

У XVII ст. значний внесок у фінансову науку зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс, роботи яких присвячені проблемам оподаткування (прихильники непрямого оподаткування).

У другій половині XVII ст. видана відома наукова праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". Він вперше подає наукове трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання. В XVII-XVШ ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки в частині управління фінансами зробили німецькі вчені Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд.

В 1746 р. німецький вчений Ф. Юсті видає працю "Система фінансового господарства", де вперше системно викладені основні положення фінансової науки.

Наприкінці XVIII ст. найбільшу увагу заслуговували теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо про джерела доходів, справедливе оподаткування, участь кожного громадянина у витратах держави. Фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміну "фінанси", проте включає до джерел багатства нації три складові - землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя. Заслугою його було також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні і місцеві, а також розробка принципів оподаткування: податки сплачують всі відповідно до одержаних доходів; податки визначаються завчасно; податок сплачується в зручний для платника час; стягнення податків має бути дешевим. Ці положення є актуальними й сьогодні.

Ідеї А. Сміта викладені в праці "Дослідження про багатство народів" сприяли тому, що наука про фінанси набула самостійного значення. У його поглядах є ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Послідовник вчень А. Сміта - Д. Рікардоу науковій праці "Початок політекономії і оподаткування" створює нову теорію податків, з якої випливає що всі податки сплачують підприємці з свого прибутку, тобто їх прибуток є основним джерелом доходів держави. Теоретичні положення Д. Рікардо знайшли відображення в законодавствах багатьох країн.

У другій половині XIX ст. фінансова наука отримала найбіль­ший розвиток і відокремившись від політекономії, стала самостійною. У провідних університетах створюються кафедри фінансів. В цей же період вагомий внесок зробили німецькі вчені. Насамперед К.Г. Рау - автор першого підручника "Основы начала финансовой науки ", який прожив майже півстоліття.

У цей же час швейцарський фінансист Ж. Сісмонді доводить необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку.

До відомих фінансистів кінця XIX ст. належать австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нітті, американець Е. Селігман.

Вперше в російській науковій літературі термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. Найвидатнішою науковою працею цього часу є "Книга о скудности и богатстве" І.Т. Посошкова, в якій містилися поради як поповнити царську скарбницю та рекомендації щодо зменшення податкового тиску.

Наприкінці XVIII ст. одна з робіт вченого і мислителя О.М. Радищева "Записки о податях" присвячена податковій політиці в Росії, в якій запропоновано заходи щодо удосконалення оподаткування.

На початку XIX ст. виходить праця одного з активних діячів декабристського руху М.І. Тургенєва "Опыт теории налогов" , де він теоретично обґрунтовує об'єктивну необхідність податків, їхню роль у житті держави і населення та рекомендує складати бездефіцитний бюджет.

У другій половині XIX ст. з'явились наукові праці з фінансів І. Горлова, Д.П. Толстого, М.Ф. Орлова, Н.С. Мордвінова, І.Т. Янжула, Л.Ф. Ходського, М.І. Капустіна. В теоретичному плані ці роботи не додають нічого нового до ідей, які відомі із зарубіжних джерел.

На початку XX ст. найвидатнішою роботою в цій галузі можна вважати "Вступ до фінансової науки" А.Т. Буковецького (видана 1929 р.), яка стала найкращим навчальним посібником.

Вперше при соціалізмі про фінансову науку в своїй праці "Финансы социализма" заговорив А.М. Александров, де автор ствер­джує, що в працях К. Маркса, Ф. Енгельса та В.І. Леніна, в рішеннях КПРС викладені найважливіші положення науки про фінанси і тому нічого досліджувати не потрібно. Хоча він також стверджував, що

фінанси "є специфічними виробничими відносинами". Фактично а період соціалізму фінансової науки не існувало.

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку з Росії. Одним з авторів такого роду наукових робіт був видатний вчений, поет, письменник та громадський діяч І.Я. Франко Питанням фінансів він присвятив близько 40 праць, які актуальні і сьогодні.

До числа інших українських економістів-фінансистів належить М.І. Туган-Барановський, професор університету святого Володимире,. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зрости і заробітна плата, і відповідно доходи держави і був проти запровадження прогресивного прибуткового податку. Він же посідав посаду міністра фінансів України в уряд Центральної Ради. М.І. Туган-Барановськил доводив, що економіка, побудова та на принципах сукупного попиту і сукупної пропозиції, має гарні перспективи.

Можна відзначити внесок М. Добриловського — професора-емігранта Української господарської академії в довоєнній Чехословаччині. У 1934 р. він видає курс лекцій "Основы финансовой науки". В своїх поглядах він дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому фінансова наука повинна досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

Аналогічних доводів дотримувався й фінансист М.І. Мітіліно. В роботі " Основы финансовой науки " (1929 р.) він стверджує, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, які в свою чергу сплачують податки.

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира М.Х. Бунге - відомий державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росі". Його праці присвячені питанням грошового обігу, кредиту, державних фінансів.

Заслуговує на увагу наукова спадщина СІ. Іловайського, П.Л. Коваленка, І.І. Патлаєвського, М.П. Яснопольского.

Сучасна фінансова наука не мас ідеологічних уподобань. Основою досліджень у галузі фінансів є глибокий аналіз сучасності, який повинен виходити з огляду на вимоги теорії суспільного добробуту. Вперш основні положення цієї теорії розроблені італійським економістом Е. Парето (1848-1923 рр.)- Він стверджує, що зміни у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальний стан окремих соціальних груп покращується без погіршення його для інших. В основному він досліджував вплив фінансів на соціальні і економічні процеси.

До найвидатніших робіт у галузі фінансів належить монографія М. Фрідмена "Податкові обмеження і зростання держави" (1978 р.), в якій викладено суть податків і їхній зв'язок з економічним розвитком держави. Дж. Бюкенену в 1986 р. за цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів прийняття фінансових рішень була присуджена Нобелівська премія.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм поглядів, заснованих на єдиних методологічних принципах до аналізу явищ суспільного життя.

1. Фінансова система України, історичні аспекти її розвитку.

2. Сфери, ланки та органи управління фінансової системи.

3. Фінансова політика держави, її складові, мета, принципи та методи реалізації.

4. Фінансова безпека та фінансова криза – причини та наслідки.

- 1 -

Фінансова система - це сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин, яким притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, відповідний апарат управління та правове забезпечення.

Фінансову систему можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою.

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають процеси розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. (Схема 6).

Наведена схема визначає загальні взаємозв'язки основних сфер фінансових відносин. Але динамічні зміни в соціально-економічному житті ускладнюють фінансові процеси, що, у свою чергу, позначається на складі фінансової системи (з’являються нові фінансові інститути) і змісті її окремих ланок. У фінансовій системі окремі підсистеми вирізняються за такими ознаками:

- наявністю власної фінансової бази, що утворюються на основі первинних доходів суб’єктів економічних відносин;

- функціональним призначенням кожної підсистеми, що забезпечує фінансування витрат для досягнення конкретних специфічних цілей (для суб’єктів господарювання це виробництво та реалізація товарів і надання послуг з метою отримання прибутку та збільшення капіталу; для працівників – задоволення матеріальних і духовних потреб індивіда, сім’ї; для держави – задоволення суспільних потреб, соціальна підтримка і захист економічно неактивного населення та безробітних);

- єдністю та взаємодією підсистем, що визначаються спільністю джерела первинних доходів (ВВП) і фінансової політики, спрямованої на узгодження інтересів суб’єктів економічних відносин, а також взаємоузгодженістю їх фінансових планів і балансів.

В Україні нині фінансова система реформується в напрямку посилення суспільного значення соціальних страхових фондів. Зокрема, основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, прийнятими Верховною Радою України в січні 1998 р., передбачено запровадження п’яти видів такого страхування: пенсійного; медичного; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; на випадок безробіття; від нещасних випадків виробництві.

- 2 –

Фінансова система представлена такими сферами :

- фінанси суб’єктів господарювання;

- державні фінанси;

- міжнародні фінанси;

- фінансовий ринок;

Відособлена сфера – страхування.

Ланка фінансової системи – відособлена частина фінансових відносин. Її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів або специфічних форм і методів фінансових відносин.

Організаційна структура фінансової системи – це сукупність фінансових органів та інститутів, яка характеризує систему управління фінансами.

До органів управління фінансової системи України входять:

1. Міністерство фінансів;

2. Державна податкова адміністрація;

3. Державна контрольно-ревізійна служба;

4. Державне казначейство;

5. Рахункова палата;

6. Аудиторська палата;

7. Комітет з нагляду за страховою діяльністю;

8. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

9. Пенсійний фонд;

10. Фонд соціального страхування;

11. Фонд сприяння зайнятості населення;

12. Державний інноваційний фонд.

До фінансових інститутів належать:

1. Національний банк України;

2. комерційні банки;

3. страхові компанії;

4. небанківські фінансові установи;

5. міжбанківська валютна біржа;

6. фондові біржі;

7. фінансові посередники на ринку цінних паперів.

Фінансові органи та інститути можуть бути згруповані в 4 блоки.

І блок – це органи, що функціонують у сфері бюджету держави: Міністерство фінансів та його відособлені підрозділи - Державне казначейство; Державна податкова адміністрація; Державна контрольно-ревізійна служба;

ІІ блок – це контрольно – регулюючи органи: Рахункова палата; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Комітет з нагляду за страховою діяльністю; Аудиторська палата та аудиторські фірми.

ІІІ блок – фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України; комерційні банки; міжбанківська валютна біржа; фондові біржі; страхові компанії; фінансові посередники на ринку цінних паперів.

ІІІІ блок – органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування; Фонд сприяння зайнятості населення; Державний інноваційний фонд.

Принципи побудови фінансової системи:

- єдності, який передбачає здійснення єдиної економічної і фінансової політики;

- функціонального призначення ланок, який виражається в тому, що в кожній з них вирішуються свої завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів та апарат управління.

Проблеми розвитку фінансової системи України представлені в схемі 7.

- 3 -

Фінансова політика держави – це доситьскладна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального розвитку. Правову основу реалізації фінансової політики становить фінансове законодавство.

Фінансова політика – це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу й використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства.

Складові фінансової політики:

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- грошово-кредитна політика;

- інвестиційна політика;

- валютна політика;

- кредитна політика

- певні напрями в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями;

- митна політика тощо.

Мета фінансової політики – оптимальний розмір ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями.

Основне завдання фінансової політики – забезпечення фінансової стабільності і на цій основі – досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку.

Принципи фінансової політики:

1. Розвиток економіки;

2. Соціальний захист;

3. Збереження здорового навколишнього середовища.

Форми фінансової політики:

Поточна фінансова політика пов'язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.

Перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечити виконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часу та капіталу.

Методи реалізації фінансової політики :

1. Політика економічного розвитку - систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичного обсягу валового національного продукту (ВНП) та підвищення рівня зайнятості населення.

2. Політика стабілізації - це система фінансових заходів, спрямованих на утримання обсягу випуску продукції на досягнутому в країні рівні.

3. Політика обмеження ділової активності - це система стримувальних заходів, спрямованих на зниження темпів зростання реального обсягу ВВП порівняно з досягнутими. Уряд застосовує таку політику в періоди економічного піднесення для того, щоб запобігти кризі перевиробництва.

Фінансову політику можна розглядати як складову економічної політики держави .

Фінансову політику розглядають у межах кон'юнктурної, основне завдання якої - забезпечувати рівномірний розвиток економіки через згладжування коливань у кон'юнктурних процесах для досягнення загальноекономічної рівноваги.

З метою оцінки успішності проведення фінансової політики використовують два показники: рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці.

Фінансова стратегія - це основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення прозорої приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни. Прикладом фінансової тактики є: удосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

- 4 -

Фінансова безпека – це багатопланове і надзвичайно актуальне поняття, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влади держави в сфері фінансів. Вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави: величиною внутрішнього і зовнішнього боргу, рівнем інфляції, стійкістю національної валюти, сальдо платіжного балансу. Відповідно до міжнародних стандартів оптимальний розмір боргів не повинен перевищувати 70% від річного обсягу ВВП, бо держава може втратити фінансову незалежність і стати банкрутом.

Фінансова криза – глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними (рівень розвитку матеріального виробництва, нераціональна структура виробництва, що характеризується високою питомою вагою воєнно-промислового комплексу; залежність від експорту енергоносіїв, палива; а також процеси, які проходять на світових фінансових ринках) та політичними (воєнні витрати, неефективне витрачання коштів державного бюджету, наявність значних сум державного боргу) чинниками.

Причини фінансової кризи в Україні:

- значний спад виробництва ВВП при падінні фізичного обсягу товарної продукції, яка неконкурентоспроможна;

- невиважена політика бюджетних витрат щодо доходів бюджету;

- структурний дисбаланс народного господарства;

- багато нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації;

- неефективний механізм оподаткування;

- великомасштабний оборот тіньового капіталу;

- необґрунтовано великі соціальні програми;

- державні непродуктивні витрати;

- приписки, крадіжки.

Шляхи локалізації фінансової кризи:

1. Запровадження жорсткого режиму економії витрачання бюджетних коштів на управління, оборону, дотації збитковим виробництвам.

2. Визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат.

3. Зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту бюджету.

4. Вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення.

5. Фінансова підтримка малого бізнесу.

6. Посилення відповідальності суб’єктів господарювання за дотримання вимог податкового законодавства.

7. Оптимізації рівня податкових вилучень з бюджету.

1. Поняття, склад, структура і функції фінансового механізму.

2. Зміст, принципи, сфери і методи фінансового планування. Система фінансових планів.

3. Фінансові баланси в економічній системі держави.

- 1 -

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ є складовою частиною господарського механізму в державі, проте це специфічна складова, яка значною мірою визначає характер не лише господарського механізму зокрема, а й економічної системи в цілому. Специфічність його полягає в тому, що за допомогою фінансів визначається кінцевий результат усієї господарської діяльності в державі.

Фінансовий механізм - це сукупність форм і методів створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних державних структур, господарських суб'єктів і населення.

Складові частини (Схема 10 ):

- фінансове планування й прогнозування;

- фінансові показники;

- нормативи, ліміти, резерви;

- стимули і санкції;

- система управління фінансами.

Структура фінансового механізму представлена в оп. конспекті в схемі 11.

За допомогою фінансового механізму здійснюється широкомасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики.

Нормативи - характеризують повний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів.

Ліміти - певні обмеження на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина.

Резерви - мають нейтралізувати вплив непередбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому.

Призначення фінансового механізму зводиться до двох основних функцій - фінансового забезпечення і фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Фінансове забезпечення може здійснюватись у трьох основних формах: самофінансування, кредитування, бюджетне фінансування. Випуск акцій - з одного боку - це особливий вид кредитування, з другого - акціонери - співвласники, тобто - це вид самофінансування. Різні форми можуть використовуватись одночасно.

Самофінансування здійснюється за рахунок власних коштів. Але слід розрізняти форму і принцип організації фінансового забезпечення. Принцип самофінансування означає, що регулювання фінансової забезпеченості здійснюється за рахунок кредиту. Він потребує чіткого визначення співвідношення між власними та запозиченими ресурсами. Як свідчить світовий досвід, власні ресурси призначені для покриття витрат на мінімально припустимому рівні. Решта ресурсів - за рахунок кредиту. Недарма банки є невід'ємною складовою фінансової системи. Така система сприяє максимально ефективному використанню наявних у суспільстві ресурсів шляхом збільшення їх кругообігу. Збільшення питомої ваги власних ресурсів уповільнює кругообіг. Якщо самофінансування - вихідна форма фінансового забезпе­чення , то кредитування є головною ведучою формою. Принципи кредитування вимагають ефективного господарювання, досягається економія суспільного капіталу.

Акціонерний капітал - форма колективного фінансового забез­печення. Мобільна і раціональна форма концентрації та перерозподілу фінансових ресурсів. Ця форма забезпечує суспільний контроль за ефективністю використання коштів через вторинний ринок цінних паперів. Котирування акцій є індикатором стану акціонерного товариства. Чим вища ціна, тим більший попит на акції.

Бюджетне фінансування: в ринковій економіці ця форма є підпорядкованою до самофінансування і кредитування. Але є такі сфери, які потребують лише державного субсидування. За умов фінансової кризи вони є основним джерелом асигнувань у економіку на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора.

Фінансове регулювання як підсистема фінансового механізму полягає у правовому регламентуванні розподільчих відносин у сус­пільстві та на окремих підприємствах. Зміст фінансового регулювання розкривається через методи розподілу. Відомо два методи: сальдовий і нормативний.

Перший передбачає виділення підсумкового елемента в розподілі доходу. У ньому мають бути закладені стимулюючі функції і вони мають реалізовуватись на практиці.

При нормативному методі важливе оптимальне співвідношення між нормативним регламентуванням та самостійністю юридичних і фізичних осіб у витрачанні коштів.

У складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, за допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку. Видами таких інструментів є податки, внески і відрахування. Склад інструментів постійно змінюється залежно від завдань фінансової політики. Чим ширше втручання держави у фінансову діяльність підприємств і населення, тим більше йому потрібно фінансових інструментів. Дієвість фінансового механізму визначається дієвістю окремих інструментів.

- 2 -

Складовими частинами фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, нормативи, ліміти й резерви, стимули й санкції, а також системи управління фінансами.

На стадії фінансового планування й прогнозування визнача­ються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпеченні розвитку її економіки й соціальної сфери.

Фінансове планування - це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку. За своїм змістом це особлива сфера економічної діяльності держави, господарських суб'єктів і окремих громадян з обґрунтування ефективності управлінських рішень із питань господарської діяльності в напрямі їх фінансового забезпечення, оптимізації передбачуваних витрат і одержання високих фінансових результатів.

Фінансове планування - суб'єктивна діяльність людей, а тому воно лише тоді дає позитивні результати, коли базується на пізнанні об'єктивних законів розвитку суспільства, тенденцій руху фінансових ресурсів, вивченні наявного економічного становища, результатів заходів, що вживалися раніше, цілей, які поставлені на сьогодні.

Принципи фінансового планування:

- наукова обґрунтованість (проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду, використанням засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого);

- єдність фінансових планів (полягає в єдності фінансової політики, єдиній методології розрахунку фінансових показників тощо);

- безперервність (взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів);

- стабільність (незмінність показників фінансових планів).

При складанні фінансових планів використовують відповідні методи .

Метод коефіцієнтів - розповсюдження встановлених раніше тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів.

Нормативний метод - розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів.

Балансовий метод - передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та ув'язку всіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.

Сфери фінансового планування:

1) Сфера зведеного планування - зведене планування в масштабах держави; зведене територіальне планування; зведене планування на рівні господарських об'єднань.

2) Сфера планування на рівні господарського суб'єкта.

Обидві сфери фінансового планування виражають внутрішню єдність економіки, що проявляється у стійкому характері погоджених багатосторонніх зв'язків в економіці, у збалансованості стадій розширеного відтворення, у встановленні таких темпів і пропозицій, які повністю відповідали б інтересам суспільного споживання.

Фінансовий план - особлива форма документа, показники якого завжди виступають у грошовій формі й відображають результати господарської діяльності та рух фінансових ресурсів протягом відповідного періоду.

Фінансові плани поділено на:

1. Зведені: загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань, територіальні. Ці плани відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави.

2. Індивідуальні фінансові плани (плани окремих підприємницьких структур) різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління.

В ринкових умовах відбувається перехід до міжнародних стандартів в галузі фінансового планування. Мається на увазі розробка бізнес-планів, в яких значне місце відведено розрахункам фінансових показників. Бізнес-плани включають низку таблиць і балансових розрахунків, за якими прогнозуються обсяги доходів, витрат, взаємовідносини з державними фінансовими інститутами.

В залежності від періоду дії фінансові плани поділяють на :

- оперативні (складаються терміном до 1-го року - на місяць, на квартал);

- поточні (діють протягом одного року);

- перспективні (складаються більш як на один рік).

Усі фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи. Деякі з них називаються фінансовим балансом. Кожний фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість прибуткової й видаткової частини.

Фінансові показники - це абсолютні величини, які характе­ризують створення і використання фінансових ресурсів в економіці держави, її фінансове становище, результати господарської діяльності підприємницьких структур, рівень доходів населення, розподіл і перерозподіл ВВП за допомогою фінансів. Фінансові показники поділяються на зведені та індивідуальні.

Управління фінансовим механізмом засноване на використанні відповідних важелів. Вплив на дію фінансового механізму, а через нього на різні сторони соціально-економічного розвитку, досягається встановленням, зміною положення того чи іншого важеля. Якщо необхідно пожвавити економічне життя, застосовують заходи — зниження процентних ставок по кредитах та ставок оподаткуванні доходів, в першу чергу, що направляються на нагромадження. Важелі не діють самі по собі, вони приводять у рух відповідні інструменти.

Сукупність важелів становить систему управління фінансовим механізмом. За напрямом дії вони поділяються на дві групи: стимули і санкції, хоча стимули в широкому розумінні включають санкції.

Важелі керування фінансовим механізмом підрозділяються на окремі види - це принципи, умові і порядок формування доходів, наг­ромаджень і фондів.

Важливе місце в системі управління фінансовим механізмом займають норми і нормативи, особливо в умовах застосування нормативного методу розподільчих відносин. Головна вимога - щоб вони базувались на науково обґрунтованій методиці.

Функціонування фінансового механізму забезпечується через організаційні структури . Це правове регламентування - розробка й прийняття законодавчих актів. Ця функція покладається на органи державної влади. Фінансове планування - розробка планів на основі яких ведеться оперативне управління. Фінансовий план держави бюджет — затверджується законодавчо. Функції організації фінансової діяльності виконують органи державного управління і безпосередньо покладаються на Мінфін і НБУ, від яких залежить ефективність управління фінансовим механізмом.

- 3 -

Ефективність функціонування економіки завжди залежала від рівня її збалансованості.

Збалансованість економіки - це відповідність між різними її частинами й підрозділами та певні їх співвідношення (пропорції).

Фінансовий баланс - це система показників, що характеризують яке-небудь явище шляхом зіставлення чи протиставлення окремих його сторін. Це сукупність показників, що відображають створення й використання фінансових ресурсів у межах держави, на галузевому чи територіальному рівнях, на окремому підприємстві, в організації, установі.

Система фінансових балансів - це певна сукупність фінансових балансів, важливий інструмент впливу на формування показників прогнозу економічного й соціального розвитку держави, окремих територій, галузей господарства, а також підприємств, інструмент контролю економічної і соціальної ефективності передбачуваних витрат. Фінансові баланси сигналізують про виникнення диспропорцій як в економіці в цілому, так і на рівні окремих регіонів, галузей чи підприємств.

Кожний фінансовий баланс має на меті організацію фінансів у певній сфері фінансових відносин для розв'язання певних завдань. У кожному фінансовому балансі фіксується рух певної частки фінансових ресурсів у відповідному розрізі. Тому вся сукупність фінансових балансів може бути поділена на 2 групи - індивідуальні й зведені (Схема 14). У свою чергу зведені баланси поділяються на загальнодержавні, територіальні й галузеві.

За періодом функціонування фінансові баланси поділяються на поточні і перспективні.

Одним із важливих напрямів розв'язання завдання посилення збалансованості в економіці держави є розробка, крім вищесказаних, ще низки фінансових балансів, таких як:

- фінансові баланси галузей народного господарства;

- баланси за групами однорідних галузей.

Складання таких балансів сприяло б раціональнішому й ефективнішому використанню галузевих ресурсів і однорідних груп галузей, встановленню оптимальних пропозицій їхнього розвитку.

1. Управління фінансами.

2. Органи управління та їх функції.

3. Необхідність, суть і значення фінансового контролю.

4. Види, форми, методи і органи фінансового контролю в Україні.

- 1 -

Управління - це цілеспрямована діяльність, пов'язана з впливом керуючого суб’єкта на керований об'єкт з метою досягнення певних цілей та результатів.

Управління фінансами - це складова частина управління економікою. Його здійснює спеціальний фінансовий апарат за допомогою специфічних прийомів і методів.

Об'єкт управління - фінансові відносини, в тому числі і ті, що пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів. Найважливіші суб'єкти управління - фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, загальнодержавні фінанси.

Суб'єкти управління - держава, в особі законодавчих і виконавчих органів, у т.ч. фінансових, а також фінансові служби підприємств, організацій, установ.

- 2 -

Розрізняють стратегічне і оперативне управління фінансами.

Стратегічне управління - це управління фінансами на перспективу, і виражається воно у встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу для реалізації цільових програм, пов'язаних з піднесенням економіки України, проведенням її структурної перебудови, конверсії оборонних галузей, зміцнення агропромислового комплексу, вирішення соціальних проблем тощо. Здійснюють ВРУ, КМУ, Президент.

Оперативне управління - здійснюють Міністерство фінансів України, дирекції позабюджетних фондів, страхових організацій, фінансові служби міністерств, підприємств чи організацій. В сучасних умовах гостро стоїть проблема пошуку альтернативних методів управління і впливу на суб'єкти господарювання, які відповідали б ринковій економіці. Розподіл функцій в управлінні фінансами між державними органами є наступним (Схема 15).

- 3 -

Фінансовий контроль - це цілеспрямована діяльність уповноважених органів на забезпечення виконання господарськими суб'єктами встановлених форм і методів реалізації фінансових відносин, аналіз їх ефективності і розробка пропозицій щодо їх вдосконалення. Фінансовий контроль є контролем з боку держави за процесом створення і руху фінансових ресурсів усіх ланок фінансової системи.

Сфера діяльності фінансового контролю - процес формування, розподілу і використання грошових фондів грошових коштів.

Принципи фінансового контролю:

- незалежність (виключення матеріальної чи моральної зацікавленості перевіряючого);

- гласність (результати перевірок публікуються для широкого загалу);

- превентивність (попереджувальний характер фінансового контролю);

- дієвість (за результатами контрольної перевірки завжди приймаються певні міри);

- регулярність (контроль проводиться з певною періодичністю);

- об'єктивність (контроль проводиться згідно з вимогами діючого законодавства);

- всеохоплюючий характер (по можливості фінансовий контроль повинен охоплювати всі сторони фінансово-господарської діяльності).

Об'єкт фінансового контролю на макрорівні - державні фінанси. Суб'єкти - державні органи влади і управління.

Предмет контролю - фінансові показники (прибуток, собівартість, податки, відрахування).

- 4 -

Схематично класифікацію фінансового контролю зображено в схемі 16 та 32 опорного конспекту.

Державний фінансовий контроль проводять органи державної влади і управління. Державний фінансовий контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий.

Загальнодержавний контроль здійснюють КМУ, Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна митна служба, місцеві державні адміністрації та інші структури.

Відомчий фінансовий контроль - застосовується застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств і організацій та проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств.

Громадський фінансовий контроль в Україні здійснюють:

- громадські організації (партії, рухи, профспілки, що стежать за виконанням умов трудового договору);

- засоби масової інформації;

- окремі фахівці (фізичні особи) на основі добровільності та без жодних матеріальних відшкодувань.

Аудит - перевірка публічної бухгалтерії звітності, обліку та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству. Аудит здійснюється незалежними особами - аудиторами або аудиторськими фірмами. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах.

Форми фінансового контролю:

- попередній - проводиться до здійснення фінансових операцій;

- поточний - проводиться в процесі здійснення фінансових операцій;

- наступний - проводиться після закінчення певних періодів (за підсумками місяця, кварталу, року).

Методи фінансового контролю:

- натуральні (контроль проходить не по документах, а перевіряється наявність товарно - матеріальних цінностей - інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний замір, контрольний запуск сировини у виробництво, перевірка фактично виконаних робіт тощо);

- документальні (контроль проходить по документах - ревізія і перевірка). Застосовується 2 методи: Хронологічний та систематизований.

Хронологічний метод - це вивчення документів без їх попередньої класифікації в тій послідовності, в якій відбувались операції.

Систематизований метод - документи вивчають за певною системою, тобто по окремих операціях.

Ревізія - це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи чи організації на предмет дотримання законодавства з фінансових питань, достовірності обліку і звітності; а також це є спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, спосіб попередження фінансових зловживань.

Види ревізій:

- планові і позапланові;

- повні і часткові;

- суцільні і вибіркові;

- індивідуальні і бригадні;

- комплексні;

- тематичні.

Перевірка - це обстеження окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств або їх підрозділів.

Завдання аудиту і фінансового контролю схожі: визначення достовірності інформації, що перевіряється, і відповідність здійснених господарських операцій діючому законодавству.

Але існують і певні відмінності:

1) аудиторська діяльність направлена на захист інтересів клієнтів, а фін. контроль захищає інтереси держави;

2) зв'язки між перевіряючою організацією і об'єктом контролю при аудиті - горизонтальні і здійснюються на добровільній основі, а при ревізії - вертикальні, тобто здійснюється в порядку адміністративного призначення;

3) аудиторські послуги оплачує клієнт або за його згодою орган, який потребує аудиторського висновку. Ревізії ж оплачуються вищестоящим органом або державою;

4) і аудитор, і ревізор можуть проводити перевірки вибірковим методом. Але при виявленні порушень аудитор має право обмежитись вибірковою перевіркою і надати можливість клієнту самому виправити помилки за весь період. Ревізор в цьому випадку повинен провести суцільну перевірку за весь період для визначення розміру шкоди і встановлення винних;

5) ефективність аудиту визначається клієнтом як співвідношення затрат на проведення аудиту і результатів аудиторської перевірки. Ефективність ревізії визначається відповідним контролюючим органом, що кількісно відображається розмірами донарахованих в бюджет податків та інших поступлень;

6) результатів аудиторської перевірки відображаються в аудиторському висновку і рекомендаціях для клієнта. За результатами ревізії складається акт, який містить організаційні висновки, обов'язкові вказівки, виконання яких пізніше контролюється;

7) аудитори зобов'язані забезпечити конфеденційнсть отриманої інформації і результатів аудиту. Ревізори ж мають право їх висвітлити перед громадськістю.

1. Зміст та основні принципи організації фінансів підприємницьких структур, їх функції.

2. Фінансова діяльність підприємств, основні принципи її здійснення.

3. Особливості організації і функціонування фінансів різних форм власності та видів діяльності.

4. Фінансове забезпечення функціонування та відтворення основного та обігового капіталу.

- 1 -

Фінанси підприємницьких структур - одна із основних підсистем фінансової системи держави. Це відносно самостійна й особлива сфера функціонування фінансів, яка має свою специфіку організації та принципи реалізації притаманних їй функцій. Специфіка фінансів підприємств і організацій полягає в тому, що за їхньою допомогою мобілізуються кошти і створюються фонди фінансових ресурсів не для подальшого перерозподілу, як це має місце в підсистемі державних фінансів, а для обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.

Фінанси підприємницьких структур, обслуговуючи процес створення нової вартості, яка знаходить своє відображення у вартості валового внутрішнього продукту, здійснюють первинний його розподіл на фонди нагромадження, споживання, відновлення матеріальних елементів процесу виробництва.

Фінанси підприємницьких структур - це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які створюються й використовуються задля здійснення виробництва і реалізації продукції, робіт і послуг у різних галузях економіки. Організація та функціонування фінансів підприємницьких структур ґрунтується на відповідних принципах. До них належить:

- комерційний розрахунок;

- господарська та фінансова незалежність;

- фінансова відповідальність;

- матеріальна зацікавленість.

Комерційний розрахунок потребує покриття усіх витрат за рахунок власних доходів і одержання прибутку. При банкрутстві підприємства держава не несе відповідальності за зобов'язання підприємства.

Господарська та фінансова незалежність гарантується законодавством України. Законами України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства" держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, однакові права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця. Не допускається вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України. Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Фінанси підприємств, як економічна категорія, проявляються та виражають свою суть через такі функції:

- формування, розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної та фінансово-інвестиційної діяльності, для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, іншими суб'єктами господарювання;

- контроль за формуванням фінансових ресурсів у процесі відтворення.

- 2 -

В основі фінансової діяльності підприємств - здійснення витрат і формування доходів. Підсумок фінансової діяльності відображається у фінансових результатах - прибутках чи збитках.

Ланцюг, що відображає фінансову діяльність підприємств:

фінансові ресурси —> витрати —> доходи —> фінансові результати —> збільшення або зменшення фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси формуються за рахунок власних та зовнішніх джерел.

Фінансові ресурси спрямовуються на формування основних фондів та оборотних коптів. За рахунок них здійснюються витрати підприємств на виробництво і реалізацію та інші витрати. При витратах виникають вихідні грошові потоки - оплата рахунків, страхові платежі. При реалізації продукції, робіт, послуг здійснюються вхідні грошові потоки, які формують доходи від виробничої діяльності. Джерелами доходів також є надходження від страхових компаній, від розміщення коштів на депозитах.

Виплата заробітної плати — це внутрішній грошовий потік. Причому вона має двоїстий характер: є елементом витрат і частиною валового доходу.

Вихідні грошові потоки опосередковують відносини з бюдже­том зі сплати податків і обов'язкових платежів, з банком - погашенні кредитів та сплата відсотків.

Фінансові ресурси - це частка грошових надходжень і доходів, призначених для виконання фінансових зобов'язань і здійснення витрат щодо забезпечення розширеного відтворення. Вони класифіку­ ються за такими ознаками:

За джерелами; кругообігом; використанням; правом власності; власні і залучені.

За кругообігом: початкові і прирощені фінансові ресурси.

За характером використан­ня : матеріалізовані й ті, що знаходяться в обігу. Джерелами фінан­сових ресурсів є: амортизаційні відрахування, оборотні кошти, прибу­ток, бюджетні асигнування, надходження з цільових фондів, кредити.

Фінансові результати визначаються порівнянням валових дохо­дів і валових витрат. При їх перевищенні підприємство має прибуток.

Грошові потоки можуть здійснювати фондовий рух (створюють­ся фонди), можуть канальний - коли фонди не створюються. З фондів і прибутку може здійснюватись оплата праці у формі премії і допомоги (внутрішні грошові потоки).

Частина чистого прибутку розміщена на фінансовому ринку - це вихідні грошові потоки. Доходи це розміщення цих коштів - вхідні грошові потоки.

Доходи і витрати мають 2 аспекти - фінансовий і податковий.

Витрати розглядаються за такими ж ознаками:

За напрямами фінансування виробництво і реалізація продукції; відтворення основних засобів; операційні заходи; соціальні витрати.

За джерелами фінансування: витрати, забезпечені власними фінансовими ресурсами; покриті залученими позиковими коштами; здійснені за рахунок наданих коштів.

За характером списання: на валові витрати чи за рахунок прибутку.

До валових витрат належать, ті витрати, без яких процес виробництва неможливий або ускладнений.

Доходи - виступають об'єктом розподільчих відносин і поділя­ються: від виробничої діяльності; від; іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності; від іншої звичайної діяльності; пов'язані з надзвичайними подіями.

Прибуток - мета підприємницької діяльності й водночас джере­ло витрат на розвиток виробництва. Прибуток — це примноження фінансових ресурсів, збиток - їх втрати.

Фінансова діяльність підприємства може бути організована такими методами: комерційний розрахунок, неприбуткова діяльність, кошторисне фінансування.

Основний метод фінансової діяльності - комерційний розраху­нок. Принципи комерційного розрахунку: повна господарська і юридична самостійність; самоокупність; самофінансування; фінансова відповідальність.

Принципи неприбуткової діяльності: господарська та юридична самостійність; самоокупність; фінансова відповідальність.

Кошторисне фінансування — витрати покриваються за рахунок бюджетних коштів і з центральних фондів корпоративних об'єднань чи фондів підприємств. Коштів фінансування здійснюється за принципами: плановість; цільовий характер використання виділених коштів; виділення коштів залежно від фактичних показників діяльності установи; підзвітність. Кошти можуть спрямовуватись тільки на цілі, передбачені кошторисом.

Амортизаційні відрахування відображають перенесену на готову продукцію вартість основних засобів, їх зносу процесі експлуатації. Ці витрати окремо не формуються, а знаходяться на поточному рахунку, куди надходять у складі виручки. їх виділення проводиться на підставі обліку на окремому бухгалтерському рахунку. Нараховується амортизація щомісячно.

Оборотні кошти призначені для забезпечення простого відтво­рення оборотних фондів, яке здійснюється якза рахунок власних оборотних коштів, так і залучених джерел - короткострокових кредитів і кредиторської заборгованості. Осідання коштів у незавер­ шеному виробництві та нереалізованій готовій продукції є основним чинником неефективного використання оборотних коштів.

Бюджетні асигнування - можуть надаватися у формі: бюджет­них інвестицій, бюджетних кредитів, дотацій, субсидій.

Кредити - фінансові ресурси, що тимчасово знаходяться у розпорядженні підприємств. Розрізняють банківське і комерційне кредитування.

- 3 -

Залежно від форм власності підприємства поділяються на:

- державні;

- приватні (підприємства недержавної форми власності), які поділяються:

- орендні;

- акціонерні;

- кооперативні;

- колективні;

- спільні;

- індивідуальні;

- тощо.

Особливості функціонування фінансів тут пов’язані насамперед із джерелами формування і використання фінансових ресурсів.

На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти.

Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується більшою можливістю щодо формування та використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати кошти засновників підприємства за допомогою випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансові допомоги як держави, так і недержавних фінансових інститутів. Результати господарської діяльності, тобто сума одержаного прибутку, є власністю акціонерів або засновників підприємства. Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних чи кліматичних умов.

Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають на швидкість обігу фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, що обслуговують цей процес, взаємовідносини підприємницьких структур із бюджетом і позабюджетними централізованими фондами.

Згідно із Законом України «Про підприємства в Україні», підприємства можуть об’єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми та концерни.

Асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого із учасників.

Корпорація – договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Консорціум – тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети.

Концерн – статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Товариства з обмеженою відповідальністю - мають статутний капітал, розподілений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Характерним є те, що учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх вкладів.

Командитне товариство – товариство в якому разом з одним або кількома учасниками, котрі здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність щодо зобов’язань товариства всім своїм майном, належать також дин або декілька учасників (вкладників), відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства.

- 4 -

Матеріально – технічною основою процесу виробництва на будь-якому підприємстві є основні виробничі фонди. Первісне формування основних фондів на підприємствах, що створюються, провадиться за рахунок фінансових ресурсів статутного капіталу. На час набуття основних фондів і прийняття їх на баланс підприємства обсяг основних фондів кількісно збігається з їхньою вартістю. Надалі, в міру участі основних фондів у виробничому процесі, їхня вартість роздвоюється: одна її частка, що дорівнює зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша – виражає залишкову вартість наявних основних фондів. Зношена частка вартості основних фондів, перенесена на готову продукцію, в міру реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в спеціалізованому амортизаційному фонді. Цей фонд створюється за допомогою щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для простого та частково для розширеного відтворення основних фондів.

У господарюванні застосовуються різні засоби обчислення амортизаційного фонду – лінійний, регресивний, прискореної амортизації.

Нараховані амортизаційні відрахування використовуються на повне відновлення основних фондів.

Для виробництва продукції підприємству, поряд із основними фондами, необхідні оборотні виробничі фонди, що включають до свого складу виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, тари тощо, залишки незавершеного виробництва та витрати майбутніх періодів. Спожиті в процесі виробництва оборотні фонди залучаються до сфери обігу вже в товарній формі у вигляді готової продукції на складі та відвантажених товарів, які після цього у міру реалізації переходять у грошову форму – грошові засоби в розрахунках, грошові засоби в касі підприємства та на його рахунку в банку.

Обігові кошти забезпечують поточні потреби підприємства. Характерна особливість обігових коштів полягає в тому, що при нормальному здійсненні господарської діяльності вони не залишають виробничу сферу - обігові кошти не витрачаються, а авансуються в різноманітні види поточних затрат підприємства. Ритмічність, злагодженість і висока результативність роботи підприємства залежать від його забезпеченості обіговими коштами.

Функціонування обігових коштів у процесі виробництва можна проаналізувати за допомогою схеми 21 опорного конспекту .

Проте безпосередньо в сфері функціонування обігові кошти виникають у трьох випадках:

- у ході утворення статутного фонду підприємства;

- у процесі використання фінансових ресурсів на збільшення власних обігових коштів;

- при інвестуванні залишку обігових коштів у цінні папери.

1. Теоретичні основи фінансового менеджменту.

2. Менеджмент державних фінансів.

3. Фінансовий менеджмент підприємницьких структур.

4. Податковий менеджмент.

- 1 -

Менеджмент з англ. “manage” – управляти.

Відповідно фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням і використанням фондів фінансових ресурсів на рівні держави, підприємницьких структур, інших господарських об’єднань і громадян, якщо вони здійснюють фінансові операції.

Ф.м. включає об’єкт і суб’єкт. Об’єкт – централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб’єкт – фінансовий апарат, що зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, об’єднань, підприємств і організацій, апараті міністерства фінансів і місцевих фінансових органах, податковій службі, контрольно- ревізійному апараті, інших фінансових інститутах.

Суб’єкт ф.м. впливає на об’єкт через фінансовий механізм. Основними формами цього впливу є фінансове планування і прогнозування, фінансове регулювання, стимулювання, фінансовий облік і контроль. (Схема 25) .

Фінансовий менеджмент ґрунтується на неокласичній економіч­ній теорії та її сучасних модифікаціях (інституціоналізм, не інституціоналізм, лібералізм тощо), а також теорії управління. В неокласичній економічній теорії особлива увага приділяється отриманню фірмою додаткової вигоди від функціонування інституціональної структури суспільства, яка покликана сприяти роботі ринку, оптимальному використанню ресурсів суспільства. У фінансо­вому менеджменті - це податкове планування, розробка облікової та фінансової політики, система розрахунків тощо.

Поняття "управління фінансами" пов'язують з управлінням держави або галузі, а якщо йде мова про підприємство, то здебільшого використовують поняття "фінансовий менеджмент".

У теоретичному плані фінансовий менеджмент є системою розробки і реалізації управлінських рішень з приводу формування, розподілу і використання фінансових ресурсів підприємницьких структур і організацій, обігу їх грошових коштів, тобто це система управління фінансами, спрямована на підвищення ефективності його господарювання.

Фінансовий менеджмент як наука сформувався в середині XXстоліття в країнах з ринковою економікою за таких передумов: були створені основи загальної економічної теорії ринкового господарства; рівень організації виробництва досяг високого розвитку; сформу­валася ефективна система національних і міжнародних фондових і фінансових посередників.

Таким чином, наукова школа фінансового менеджменту почала формуватись під впливом посилення ролі фінансового капіталу, формування фондового ринку.

Проте, незважаючи майже на столітню історію існування фінансового менеджменту як науки, відсутнє чітке визначення поняття "Фінансовий менеджмент", яке поєднує в собі дві категорії "фінанси" і "менеджмент" і безпосередньо має відношення до суб'єкта господарювання.

Зарубіжні вчені в науковій літературі з фінансів та фінансового менеджменту не приділяють уваги такому теоретичному питанню як зміст фінансів підприємств. Вони, як правило, зводять це питання до практичної управлінської функції. Російські вчені висловлюють думку, що фінансовий менеджмент є наукою управління фінансами підприємства, що спрямована на досягнення його стратегічних і тактичних цілей.

Поняття менеджменту і фінансів, незважаючи на чималу історію науки, сьогодні залишаються дискусійними. Що стосується досліджень вітчизняних вчених, то Г.Г. Кірейцев у навчальному посібнику "Фінансовий менеджмент" визначає цю фінансову категорію як процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб'єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів з метою найбільш повної реалізації цілей підприємства.

- 2 -

Менеджмент державних фінансів – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування й використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління. Понад 70% цих фондів фінансових ресурсів становлять кошти бюджетів, тому бюджетний менеджмент – центральна ланка управління державними фінансами.

Бюджетний менеджмент спрямований на управління бюджетними ресурсами в процесі їхнього руху на всіх етапах бюджетного процесу. Бюджетний менеджмент має суб’єкт і об’єкт управління.

Об’єкт – процес створення й використання фондів фінансових ресурсів на рівні держави, органів місцевого самоврядування і підприємницьких структур державної форми власності.

Суб’єкт – фінансові органи держави.

Організаційну й методичну роботу з управління державними фінансами здійснює Міністерство фінансів України . Найважливішими функціями центрального апарату міністерства є:

- організація роботи зі складання і виконання державного бюджету;

- методичне керівництво роботою в галузі бюджетного і фінансового планування й фінансування передбачених витрат;

- ведення обліку і складання звіту про виконання зведеного і державного бюджетів;

- підготовка інформаційних матеріалів і доповідей Кабінету Міністрів України про хід виконання бюджетів.

- участь у проведенні роздержавлення власності, демонополізації народного господарства, земельної реформи;

- проводить роботу зі створення умов функціонування фінансового ринку;

- надання методичної та практичної допомоги галузевим міністерствам, відомствам, виробничим об’єднанням, державним корпораціям, асоціаціям, консорціумам, підприємствам і організаціям із фінансових питань щодо впровадження ринкових відносин, а також місцевим фінансовим органам в організації їхньої роботи;

- здійснює методичне керівництво бухгалтерським обліком;

- встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складання звітності, визначення результатів господарської діяльності.

Місцевими фінансовими органами є Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, обласні, міські фінансові управління, районні фінансові відділи. Місцеві фінансові органи мають такі обов’язки:

- розробляють проекти зведених балансів фінансових ресурсів для відповідних територій щодо розвитку фінансових ресурсів для відповідних територій щодо розвитку фінансових можливостей регіону і на їх основі розробляють бюджети відповідних рад народних депутатів;

- ведуть облік і складають звіти про виконання бюджетів;

- готують інформаційні матеріали, доповіді органам місцевої влади й управління про хід і підсумки виконання бюджету та пропозиції щодо збільшення доходів;

- вирішують питання про відстрочення платежів;

- вносять пропозиції виконавчим органам про надання пільг щодо податків і платежів до бюджету за висновками податкових інспекцій;

- за статистичними і бухгалтерськими звітами, аналітичними і прогнозними розрахунками вони аналізують економічне й фінансове становище галузей економіки, тенденції та динаміку розвитку різних форм власності;

- формують відповідний банк даних із метою вишукування та мобілізації фінансових ресурсів на основі підвищення ефективності виробництва.

В управлінні бюджетною діяльністю розрізняють два аспекти: бюджетну стратегію і тактику. Бюджетна стратегія наділена на виконання перспективних планів, задопомогою бюджетної тактики органи управління забезпечують реалізацію поточних завдань функціонування та розвитку бюджетної системи України.

Таким чином, управління державними фінансами - це сукупність норм і методів впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованого фондів фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні державних органів управління. Оскільки 70% цих фондів становлять кошти бюджетів, то бюджетний менеджмент - центральна ланка управління державними фінансами, наука управління бюджетними ресурсами в процесі їхнього руху на всіх стадіях бюджетного процесу. Об'єктом управління виступає процес формування та використання фондів фінансових ресурсів на рівні держави, органів місцевого самоврядування і підприємницьких структур державної форми власності, суб'єктом - є фінансові органи держави.

Загальне управління бюджетною системою в Україні здійсню­ється органами державної влади та управління, а саме: Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України. Загальне державне управління на місцевому рівні здійснюють органи місцевого самоврядування, до яких належать обласні, районні, сільські, селищні та міські ради, виконкоми сільських, селищних та громадських рад.

Організаційну і методичну роботу з управління державними фінансами здійснює Міністерство фінансів України, найважливішими функціями якого є організація роботи зі складання і виконання Державного бюджету, методичне керівництво роботою в галузі бюджетного і фінансового планування й фінансування передбачених витрат, ведення обліку і складання звіту про виконання зведеного і Державного бюджетів, контроль за виконання Держбюджету, участь у розробці податкової політики.

- 3 -

Фінансовий менеджмент підприємницької структури – це система управління процесами формування й використання фінансових ресурсів для фінансового забезпечення господарської діяльності.

Взагалі, фінансовий менеджмент як специфічна сфера діяльності може здійснюватись лише за таких умов :

1) наявності законодавства, яка визначає поведінку підприємства в умовах ринку;

2) існування різних форм власності;

3) фінансового ринку, конкурентного середовища;

4) створення стабільного економічного становища в державі, призупинення темпів інфляції та знецінення національної грошової одиниці.

Об’єкт фінансового менеджменту підприємства – кругообіг грошових засобів, тобто фінансових ресурсів у процесі господарської діяльності.

Суб’єкт – фінансові служби підприємств, які за допомогою різних форм і методів впливають на ефективність функціонування об’єкта управління.

Мета ф.м. на підприємстві – створення необхідних передумов стабільної його роботи та розвитку в умовах конкурентної боротьби й обмеженості фінансових ресурсів і капіталів. Конкретно це повинно знаходити своє відображення в таких загальноекономічних і фінансових характеристиках, як забезпечення зростання виробництва і реалізації продукції; зниженні валових витрат; мінімізації фінансових ризиків; зростання обсягів прибутку й рівня рентабельності.

Інструменти фінансового механізму ф.м. підприємства: фінансове планування і прогнозування, кредитування, самофінансування, страхування, інвестування, систему розрахунків.

- 4 -

Одним із важливих підрозділів фінансового менеджменту є податковий. Його основна функція – забезпечити стійке надходження до бюджетів і централізованих фондів цільового призначення податків, зборів і відрахувань, які визначені чинним законодавством держави.

Об’єкт – процес мобілізації платежів у розпорядження виконавчої влади різних рівнів.

Суб’єкт – державна податкова служба, призначення і функції якої визначаються національним законодавством держави.

Апаратом державної виконавчої влади, на який покладені зазначені функції, є державна податкова служба . Державна податкова служба в Україні створена при Кабінеті Міністрів у складі Головної державної податкової адміністрації України і державних податкових інспекцій в Автономній Республіці Крим, в областях, районах, містах і районах у містах.

Головним завданням державної податкової адміністрації є забезпечення додержання законодавства про податки, повний облік усіх платників податків та інших обов’язкових платежів до бюджету, здійснення контролю, забезпечення правильності обчислення і сплати цих платежів.

Для забезпечення роботи щодо обчислення і стягнення податків, зборів і платежів Головна державна податкова адміністрація України виконує такі функції:

- здійснює безпосередньо й організовує роботу державних податкових інспекцій щодо проведення контролю за додержанням законодавства про податки та інші платежі до бюджету;

- розробляє пропозиції щодо вдосконалення податкового законодавства;

- розробляє та видає інструктивні й методичні вказівки та інші нормативні документи про порядок застосування законодавчих актів про податки та інші платежі до бюджету;

- розробляє форми податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків та інших платежів до бюджету, а також форми звітів про проведену державними податковими інспекціями роботу;

- роз’яснює порядок застосування законодавчих та інших нормативних актів про податки й платежі до бюджету і організовує проведення цієї роботи державними податковими інспекціями;

- організовує роботу державних податкових інспекцій;

- здійснює облік, оцінку та реалізацію конфіскованого, безхазяйного майна, що перейшло за правом успадкування до держави, та скарбів;

- провадить перевірку правильності справляння й зберігання коштів, одержаних при сплаті державного мита, а також при здійсненні касових операцій виконкомами сільських і селищних рад народних депутатів щодо коштів, які беруться від населення для сплати податкових платежів;

- провадять обстеження та перевірки організації роботи державних податкових інспекцій усіх рівнів управління, за результатами яких вживаються заходи щодо усунення виявлених недоліків і порушень;

- організовує професійну підготовку та перепідготовку кадрів;

- здійснює заходи щодо створення інформаційної системи, автоматизованих робочих місць, інших засобів автоматизації та комп’ютеризації роботи державних податкових інспекцій.

Рішення Головної державної податкової адміністрації України може бути скасоване судом.

Управління податковою системою являє собою складову частину загальної системи управління фінансами країни. Таким чином податковий менеджмент можна сформулювати як сукупність прийомів та методів організації податкових відносин з мстою забез­печення формування дохідної частини бюджету та впливу податків на розвиток виробництва і соціальної сфери, або це процес управління шляхом використання методів впливу податкового механізму на податкову систему з метою реалізації податкової політики.

Управління в сфері оподаткування починається з законотворчої діяльності та передбачає використання сукупності методів впливу на платників податків, які проявляються в плануванні, регулюванні, стимулюванні та контролі за процесом оподаткування. Обґрунтований вибір і раціональне поєднання методів управління необхідні для побудови дієвого податкового механізму - системи форм і методів управління податковою системою з метою реалізації податкової політики. Складовими податкового менеджменту є планування податків - визначення сум податків та обов'язкових платежів, які щорічно мають надійти до бюджету для фінансування видатків; податковий контроль за правильністю нарахування та своєчасністю сплати державі податків та обов'язкових платежів, який передбачає ведення податкового обліку. Контроль за дотриманням податкового законодавства здійснюється шляхом проведення камеральних т з документальних перевірок.

Податковий менеджмент слід розглядати не тільки на рівні держави, а й на рівні підприємств .

Надійна податкова системи передбачає наявність високоорганізованої податкової служби - сукупності державних органів, що організовують і забезпечують контроль з надходження податків та податкових платежів до бюджету. Система податкових органів - це розгалужена мережа спеціалізованих структур. До системи органів державної податкової служби належить: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації АР Крим, областях, містах Києві т;і Севастополі та державні податкові інспекції ї у районах, містах, районах у містах. До складу органів державної податкової служби входить податкова міліція, яка забезпечує конт­роль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально процесуальну та охоронну функцію.

1. Економічна природа і суть страхування.

2. Страховий ринок, його організаційна структура і суб'єкти.

3. Система страхових фондів.

- 1 -

Страхування як економічна категорія - це сукупність особли­вих замкнутих перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування цільового страхового фонду і його викорис­тання для відшкодування збитків, заподіяних за непередбачуваних несприятливих обставин, а також для надання матеріальної допомоги громадянам у разі настання певних подій у їх житті.

Страхування - обов'язковий елемент кожної економічної системи.

Страхування - складова частина фінансової системи держави, воно опосередковує рух валового внутрішнього продукту в формі фондів фінансових ресурсів. Проте, цей рух пов'язаний лише з перерозподілом при відшкодуванні збитків і втрат.

Страхування забезпечує безперервність, збалансованість і стабільність суспільного розвитку.

Економічна необхідність страхування , яке ґрунтується на акумуляції фінансових ресурсів із метою відшкодування збитків, спричинених настанням шкідливих для здоров'я та (або) матеріального благополуччя подій як фізичним, так і юридичним особам.

У соціальному плані страхування є формою (способом) участі держави, роботодавців та громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і створення у такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

За формою розрізняють добровільне та обов'язкове страхування.

Суть страхування проявляється в його функціях.

Йому властиві функції:

- ризикова,

- попереджувальна,

- нагромаджувальна

- контрольна.

Основними суб'єктами страхування виступають страховик, страхувальник і застрахований.

Страховик - юридична особа страхова компанія, яка діє на підставі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов'язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування страхувальнику або третій особі, на чию користь укладений договір, при настанні страхового випадку.

За методом фінансової діяльності страховик є звичайною підприємницькою структурою, що діє на основі комерційного розрахунку.

За предметом діяльності (фінансовими ресурсами) страховик є фінансовим інститутом.

Головне завдання страховика надавати страхові послуги.

Страхувальник - юридична або фізична особа, яка на підставі відповідної угоди зі страховиком сплачує страхові внески до страхового фонду й одержує право на відшкодування збитків у разі настання страхового випадку.

Застрахований - юридична або фізична особа, якій належить страхове відшкодування у разі настання страхового випадку. У договорах особистого страхування — особа, на користь якої укла­дений договір страхування і яка має право одержати компенсацію при настанні страхового випадку чи викупну суму за дострокового розторгнення договору. Застрахований може бути одночасно і страхувальником, якщо уклав договір стосовно себе та сплатив страховий внесок.

Страхові відносини є досить різноманітними. Як правило вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим, тристоронні — між страховиком, страхувальником і застрахованим.

В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь, кілька страховиків. Це зумовлено двома формами страхових відносин: співстрахування і перестрахування. Співстрахування — це розміщення одного ризику частками у кількох страховиків. Перестрахування — це передання договору страхування від одного страховика до іншого.

Страхові відносини включають:

-страхові платежі;

-виплату страхового відшкодування;

-перестрахування;

-розміщення тимчасово вільних коштів на фінансовому ринку;

-отримання доходів від розміщення коштів на фінансовому ринку.

Страхові платежі - це переказування коштів страхувальником страховику. Вони можуть здійснюватись одноразово чи поетапно. Внесення страхових платежів здійснюється на основі страхових тарифів - розміру плати з одиниці страхової суми. Страховий тариф (брутто-ставка) складається з двох частин — нетто-ставки та навантаження. Нетто-ставка відображає ту частину тарифу, яка призначена для виплата страхового відшкодування. Навантаження відображає витрати страховика, пов'язані з проведенням страхування, та його прибуток.

Страхове відшкодування - це виплата страховиком застрахо­ваному (або отримувач у повної часткової суми збитків). Розмір страхового відшкодування залежить від двох чинників - страхової суми і страхового збитку. Страхова сума — це сума, на яку застра­хований об'єкт страхуванню, або розмір максимальної відповідальності страховика за договором у разі настання страхового випадку. Відношення страхової суми до вартісної оцінки об'єкта страхування характеризує страхове забезпечення, яке не може перевищувати 100 %.

Страхові відносини між суб'єктами страхування і грошові потоки регулюються відповідними угодами між страховиком і страхувальником, які мають юридичну силу. Документ, що засвідчує факт страхування, називається страховим полісом, (свідоцтвом). Вінвидається страховиком після сплати страхового внеску (разового чи першого). У страховому полісі вказують об'єкт і вид страхування, строки дії договору і страхові випадки.

Розрізняють терміни "страховий випадок" і "страхова подія".

Страховий випадок - це можлива подія, настання якої може спричини збитки. Вона характеризує певний ризик, від якого і здійснюється страхування. Страхова подія являє собою подію, що фактично настала. Вона має бути офіційно зареєстрованою. Тобто страховий випадок - це можлива подія, а страхова подія - це та, що відбулася.

- 2 -

Страховий ринок - це сукупність страхових компаній і послуг, що ними надаються.

Функціонуваннястрахового ринку базується на таких принципах:

- демонополізація страхової справи;

- конкуренція страхових організацій з надання страхових послуг, залучення страхувальників і мобілізації грошових коштів у страхові фонди;

- свобода вибору для страхувальник в умов надання страхових послуг, форм і об'єктів страхового захисту.

- надійність і гарантія страхового захисту.

Ринок страхових послуг - це складова фінансового ринку, яка є системою правових та організаційних заходів із реалізації страхового продукту (Схема 22).

Об'єктами ринку страхових послуг є страховий продукт.

Страховим продуктом або послугою є страховий захист.

Суб'єктами страхового ринку є страховики (страхові компанії), які надають страхові послуги, страхувальники (фізичні та юридичні особи і держава). Посередниками в проведенні страхування виступають страхові агенти і страхові брокери (брокерські фірми).

Страхові агенти - це, як правило, фізичні особи, які укладають угоди страхування зі страхувальниками від імені страховика. Генеральні страхові агенти - фізичні особи, уповноважені одним або кількома страховиками у тому чи іншому адміністративно-територіальному регіоні.

Розрізняють такі організаційно-правові форми страхових компаній: державна страхова компанія; акціонерні страхові товариств; товариства взаємного страхування; страховий пул.

Страховий ринок залежно від масштабів попиту і пропозиції на страхові послуги можна поділити на: місцевий (регіональний), національний (внутрішній), світовий (зовнішній, глобальний).

За галузевими критеріями структура страхового ринку поділя­ється на ринки особистого, майнового страхування та страхування відповідальності.

За формою страхових фондів у страхуванні розрізняють самострахування, централізоване і колективне страхування.

Самострахування базується на індивідуальній відповідальності й полягає у формуванні страхових фондів юридичними та фізичними особами у грошовій або натуральній формі.

Централізоване страхування базується на державній відповідальності й фінансується із загальнодержавних коштів, зосереджених в окремих державних фондах (резервних фондах Кабінету Міністрів і регіональних державних органів влади). Особливість цієї форми страхування полягає в обмеженості об’єктів страхування (надзвичайні події) і формування як грошових, так і майнових страхових фондів (державний резерв).

Колективне страхування ґрунтується на солідарній відповідальності членів страхового фонду, який вони формують своїми внесками. Саме колективне страхування є основою страхового ринку у формі страхових фондів страхових компаній.

За формою залучення до страхування розрізняють добровільне та обов’язкове страхування (схема 26) . Обов'язкове страхування зумовлене ризиками, пов'язаними з житіям, втратою працездатності або виникненням таких збитків, які не можуть бути відшкодовані однією особою.

За формою організації страхування розрізняють державне, недержавне (акціонерне), взаємне, співстрахування і перестрахування (схема 27) .

Види страхування вирізняють відповідно до класифікації об’єктів страхування, які є носіями страхового інтересу і належать до матеріальних чи нематеріальних явищ. Відповідно об’єкти страхування поділяють на класи: що мають вартість, і не мають вартості. В українському законодавстві (ст.4 Закону України “Про страхування ”) як окремі об’єкти розрізняють особисте, майнове та страхування відповідальності. У законодавстві деяких країн з ринковою економікою додатково як окремий об’єкт страхування розглядається страхування економічних ризиків. Кожний об’єкт страхування поділяється на підгалузі, що мають специфічні особливості ризиків, які, в свою чергу, так само мають різновиди (схема 28).

- 3 -

Створення страхових фондів, може здійснюватися у трьох формах:

-фонди самострахування;

-централізоване страхове забезпечення;

-колективні страхові фонди.

Організація страхової справи засновується на виділенні суб'єктів страхування, об'єктів страхуванні і форм страхових відносин.

Із набуттям Україною незалежності економічні й соціальні перетворення, що відбуваються нині, зумовили необхідність побудови адекватної системи страхування, яка б стала надійним захистом для юридичних і фізичних осіб від матеріальних втрат, спричинених стихійним лихом, нещасним випадком чи іншими ризиковими обставинами.

На сьогодні в Україні працюють понад 240 компаній, що мають досить великі обсяги статутних фондів ті резервів, добру репутацію.

Важливим є й те, що обсяги страхових резервів протягом останніх років зростають швидше, ніж страхові премії. Це вже показник зростання фінансової надійності страховиків, збільшилися також обсяги страхових послуг, а страховий ринок набув якісніших ознак.

Система страхування в Україні, як підтверджує досвід її функціонування, потребує постійного вдосконалення. Основними напрямками такої роботи є:

1. розвиток й удосконалення нормативної бази;

2. обґрунтування й досягнення оптимальної структури між різними формами страхування;

3. залучення коштів страхових фондів на потреби інвестиційних вкладень;

4. інтеграція страхування до європейських страхових структур;

5. створення об'єднань страховиків із метою зміцнення їх фінансового становища та надійності щодо здійснення страхових операцій;

6. залучення страхового ринку для вирішення питань соціальної політики держави.

За економічною суттю фінансові резерви - це способи й форми створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою фінансування заходів із локалізації впливу непередбачуваних обставин і підтримки високого рівня виробництва та суспільного добробуту громадян.

Джерело фінансових резервів - ВВП. Фінансові резерви - це складова національного багатства.

Функція фондів фінансових резервів - забезпечення стабільності в економічній і соціальній сферах.

Класифікація фондів:

-загальнодержавні,

-підприємницьких структур,

-фінансові резерви місцевого самоврядування.

До фінансових резервів належать валютні резерви, запаси золота, інших дорогоцінних металів Національного банку, резервні фонди комерційних банків, страхових компаній.

Бюджетним кодексом України передбачено створення резервного фонду КМУ - не більше 1% обсягу видатків загального фонду Державного бюджету. Ним же передбачено створення резервів на рівнях місцевого самоврядування у розмірі 1 % від обсягу видатків для фінансування невідкладних потреб.

1. Необхідність, призначення і структура фінансового ринку.

2. Інструменти фінансового ринку.

- 1 -

Фінансовий ринок - це механізм торгівлі фінансовими активами, обов'язковими атрибутами якого є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку та розвинута ринкова інфраструктура, яка забезпечує мінімальні витрати і максимальну надійність укладення угод. Роль фінансового ринку у сучасній економіці полягає в акумуляції заощаджень і використанні їх для створення нового капіталу.

Наявність фінансового рин ку - об'єктивне явище, зумовлене особливостями функціонування фінансів в економічній системі держави. Він виник як гостра потреба в додаткові формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення розвитку економіки держави.

Об'єктами відносин на фінансовому ринку є грошово-кредитні ресурси, цінні папери та фінансові послуги, суб'єктами відносин - держава, підприємства різних форм власності, окремі громадяни.

В організаційному плані фінансовий ринок - це сукупність ринкових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників.

Функції фінансового ринку:

-активна мобілізація тимчасово вільного капіталу із різноманітних джерел;

-ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу між багаточисельними кінцевими споживачами;

-визначення найефективніших напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері з позицій забезпечення високого рівня його доходності;

-формування ринкових цін на окремі фінансові інструменти і послуги, які найоб'єктивніше відображають співвідношення між попитом і пропозицією;

-здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем фінансових інструментів;

-створення умов для мінімізації фінансових ризиків;

-прискорення обороту капіталу, що сприяє активізації економічних процесів у державі;

Досконалий фінансовий ринок - це ринок, який може точно й своєчасно відображати попит і пропозицію фінансових ресурсів і з найменшими затратами звести за допомогою посередників одне з одним постачальників і споживачів грошей або капіталу.

Структуризація фінансового ринку проводиться за двома ознаками: формою ресурсів і організацією торгівлі ними.

За формою фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів (фондовий).

За організацією торгівлі фінансовий ринок поділяється на кредитний та ринок цінних паперів.

Особливе місце у структурі фінансового ринку посідає ринок фінансових послуг, які надаються юридичним і фізичним особам відповідно до чинного законодавства під контролем держави або інших визначених законом органів.

Ефективний фінансовий ринок має базуватися на певних принципах:

1) вільний доступ до ринкової інформації і ринкових інструментів для всіх учасників ринку,

2) прозорість ринку,

3) реальний захист інвесторів,

4) ліквідність фінансових інструментів ринку,

5) конкурен­тоспроможність і ефективність,

6) відповідність міжнародним стандартам.

Усі складові фінансового ринку мають свою внутрішню структуру й можуть поділятися на відповідні підрозділи, тобто сегменти ринку.

Учасників фінансового ринку залежно від функцій, які ними виконуються можна класифікувати так (Схема 29) .

Продавці і покупці фінансових інструментів складають групу учасників фінансового ринку, які здійснюють основні функції щодо проведення фінансових операцій. Виділяють наступні види прямих учасників на окремих сегментах фінансового ринку (Схема 30).

Фінансові посередники складають доволі багаточисельну групу основних учасників фінансового ринку, які забезпечують посередницький зв’язок між продавцем і покупцем фінансових інструментів.

Фінансові посередники, які займаються брокерською діяльністю виконують функцію допомоги як продавцям, так і покупцям фінансових інструментів у здійсненні угод на фінансовому ринку.

Брокерська діяльність – це виконання операцій з цінними паперами на підставі угоди брокера з його клієнтом і за рахунок клієнта. Угода має характер доручення або комісії, тому брокерська діяльність належить до комісійної діяльності.

Основною функцією фінансових посередників, які займаються дилерською діяльністю , є купівля – продаж фінансових інструментів від свого імені і за свій рахунок з метою отримання прибутку від різниці в цінах.

До фінансових посередників належать також: комерційні банки, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, трастові компанії, фінансово – промислові групи фінансові холдингові компанії, страхові компанії, пенсійні фонди тощо.

Фінансовий ринок - це фінансовий барометр економіки. Він ефективно працює при низьких темпах інфляції в державі, успішному розвиткові економіки, стабільній законодавчій базі, сприятливому політичному кліматі та певному балансі інтересів в суспільстві.

Фінансовий ринок має досить складну внутрішню структуру, певні складові якої можуть функціонувати самостійно, проте ринок досягає найбільшої ефективності, коли задіяні усі його складові.

Фінансовий ринок включає (схема 24):

- валютний ринок (це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається на основі попиту й пропозиції на ці валюти.);

- ринок кредитних ресурсів (це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності й строковості);

- ринок цінних паперів (фондовий ринок) (це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності);

- ринок фінансових послуг (це сукупність різноманітних форм мобілізації й використання фондів фінансових ресурсів для фінансового забезпечення процесу виробництва, виконання робіт і надання послуг, які здійснюються, як правило, на платній основі та мають відмінні риси свого функціонування).

Валютний ринок - це процес купівлі-продажу іноземних валют за національним курсом, який складається під впливом попиту і пропозиції на ці валюти. Валютний ринок — це складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як всередині країни, так і на міжнародному рівні. Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці країни визначається рівнем її економічного розвитку, становищем державних фінансів, виваженою та ефективною інвестиційною політикою.

Валютна система ґрунтується на світових грошах , їх роль вико­нують валюти економічно найбільш розвинутих країн. До них від­носять: долар, євро, фунт стерлінгів, французький франк. Вони вільно конвертуються і не мають обмежень за операціями платіжного балансу, без обмежень обмінюються на валюти інших країн.

До функцій валютного ринку належать: своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків; регулю­вання валютних курсів і диверсифікація валютних ризиків; регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Об'єкт валютного ринку - валютні операції з продажу й обміну національної й іноземної валют. Суб'єктами ринку є продавці й покупці валюти, посередники, а також держава, яка регламентує діяльність валютного ринку.

Державне регулювання та контроль, функції яких покладаються на НБУ, полягає у встановленні й зміні облікової ставки, валютних інвестиціях, у диверсифікації валютних резервів шляхом зміни їхньої структури.

Ринок кредитних ресурсів - це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності, строковості. Джере­ лом коштів , що циркулюють на кредитному ринку є кошти, акумуль­овані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках. Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними та фізичними особами. При цьому відбувається перерозподіл фінансових ресурсів між суб’єктами підприємництва з метою їхнього ефективного використання й одержання прибутку в розмірах сплати відсотків за кредит. Мобілізо­вані фінансові ресурси використовуються для надання короткостро­кових, середньострокових та довгострокових позичок. Короткострокові є ринком грошей; середньо- та довгострокові - ринком капіталів.

Суб'єктами ринку кредитів є кредитори, позичальники, посеред­ники й держава в особі Національного банку, який регулює ринок за допомогою економічних методів і контролює виконання чинного законодавства.

Ринок цінних паперів - сфері ринкових відносин, де здійсню­ється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Основний об'єкт фондового ринку - цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносинпозички, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та всім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання прав, ще зазначені в цих документах.

Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, біржовий і позабіржовий.

Цінні папери на фондовомуринку називаються його фінан­ совими інструментами . Вони поділяються на 3 групи: пайові цінні папери; боргові цінні папери; похідні цінні папери.

Національний ринок цінних паперів охоплює випуск та обіг акцій, облігацій державних позик, державних казначейських зобов'язано, ощадних сертифікатів і векселі, а також приватизаційних цінних паперів. На фондовій біржі застосовують депозитні свідоцтва, варіанти, сертифікати інвестиційні фондів та компаній, опціони і ф'ючерси.

Акція - цінний тапір без встановленого строку обігу, що є свідченням участі в статутному фонді. Види: іменні, на пред'явника, безоплатні, привілейовані й прості. Види привілейованих акцій кумулятивні; не кумулятивні; з пайовою участю; конвертовані; акції з коригованою ставкою дивіденду; відзивні.

Облігація - цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу у визначений строк із виптатою відсотків.

Казначейські зобов'язання - це вид цінних паперів на пред'явника, які розмішуються на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхнім власником грошових засобів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів (для юридичних і фізичних осіб). Дає право на отримання доходу (є строкові, до запитання, іменні, на пред'явника).

Вексель - це письмове абстрактне й безспірне зобов'язання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя.

Приватизаційні цінні папери є різновидом державних цінних паперів, які видаються громадянам В Україні виключно іменні, які підтверджують право в процесі приватизації на безоплатну частку майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Депозитне свідоцтво - цінний папір, який підтверджує, що особа володіє акціями однієї з іноземних корпорацій, які зберігаються її одному з банків, дає право на отримання доходу, а також частку активів корпорації у разі її ліквідації. Вони забезпечують доступ на іноземні фондові ринки.

Варант - специфічний вид цінних паперів. Випускається разом з привілейованими акціями та облігації ми й дають право власникові купу­вати прості акції за обумовленою ціною протягом обумовленого періоду.

Опціон - це угода між партнерами, один з яких виписує і продає опціонний сертифікат, а інший купує його, тобто отримує право до обумовленої дати за фіксовану ціну придбати певну кількість акцій у особи, яка виписала опціон, або ж продати їх. Є два види опціонів : американський і європейський.

Ф'ючерс є контрактом, особі, яка його уклала бере на себе зобов'язання після закінчення певного строк) продати певну кількість фінансових інструментів за обумовленою ціною. На відміну від опціону розрахунок є обов'язковим.

Форвардний контракт - це спеціальна складений ф'ючерсний контракт, що відповідає потребам конкретного клієнта, не є стандартним, не укладається на організованому фінансовому ринку.

Своп (обмін) - двостороння угода про обмін у майбутньому серіями платежів у різних валютах.

Інвестиційні сертифікати – цінні папери, що випускаються ін­вестиційною компанією і дають власнику на отримання доходу. Власник інвестиційних сертифікатів не має корпоративних прав.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватись такі види професійної діяльності: торгівля цінними паперами; депозитарна діяльність; розрахунково-клірингові; діяльність з управління цінними паперами; діяльність з ведення реєстру власників іменних цінних паперів; діяльність з організації торгівлі на ринку цінних паперів.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів здійснюється юридичними і фізичними особам на підставі спеціальних ліцензій.

Основні учасники ринку цінних паперів: емітенти цінних паперів; інвестори; посередники; держава.

Ринок фінансових послуг є сукупністю різноманітних форм мобілізації й використання фондів фінансових ресурсів для фінансо­вого забезпечення процесу виробництва, виконання робіт і надання послуг, які здійснюються на платній основі і мають відмінні риси свого функціонування. Перелік послуг визначається законодавчо. За структурою фінансові послуги дуже різні, можуть мати риси кредитних операцій, операцій оре іди, страхування, проте всім їм притаманні риси створення й використання фондів ресурсів дляздійснення економічної діяльності. До фінансових послуг відноситься лізинг - вид діяльності, яка спрямована на залучення й розміщення фінансових ресурсів на основі передачі у користування майна за плату. Об'єкт - рухоме і нерухоме майно. Суб'єкти: виробник лізин­гового майна, лізингодавач, лізингоодержувач. Є два види лізингу : фінансовий і оперативний лізинг. Лізинг є внутрішній і міжнародний.

До фінансових посередницьких послуг належить також факторинг - передача права банку на отримання платежів від платни­ків за поставлені товари. Банк у день подання на інкасо платіжних вимог оплачує їх постачальникові і сам завершує розрахунки з покупцями.

Клієнт, продавши дебіторський борг, отримує від банку кошти в розмірі 80-90% від суми боргу. Решту - 10-20% - банк тимчасово стягує як компенсацію ризику до погашення боргу. Після погашення ця сума повертається. Така послуга дає змогу через посередництво перетворити продаж із відстрочкою платежу на продаж із негайною оплатою і прискорити рух капіталу. Факторинг є ризиковим, але високоприбутковим банківським бізнесом, ефективним засобом фінансового маркетингу.

- 2 -

Виконуючи операції на фінансовому ринку, його учасники вибирають відповідні фінансові інструменти - фінансові документи, що обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюються операції на фінансовому ринку. Фінансові інструменти, які обертаються на окремих сегментах фінансового ринку, на сучасному етапі дуже різноманітні.

За окремими видами фінансових ринків розрізняють певні інструменти, що їх обслуговують:

Інструменти ринку позикових капіталів: гроші й розрахункові документи, які обертаються на грошовому ринку.

Інструменти ринку цінних паперів: різноманітні цінні папери, що обертаються на цьому ринку.

Інструменти валютного ринку: іноземна валюта, розрахункові валютні документи, а також окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Інструменти страхового ринку: страхові послуги, які пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи на окремі види цінних паперів, які обслуговують цей ринок.

Ринок золота (срібла, платини) та дорогоцінних каменів : зазначені цінні метали і камені купують з метою формування фінансових резервів і тезаврацій; це також розрахункові документи і цінні папери, які обслуговують цей ринок.

Інструменти ринку нерухомості: цінні папери та документи, що засвідчують право власності на той чи інший вид нерухомості.

За терміном обігу розрізняють такі фінанансові інструменти:

- короткострокові (до 1 року);

- довгострокові ( понад 1 року);

За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти:

- без подальших фінансових зобов'язань - валютні цінності, золото;

- боргові (характеризують кредитні відносини між їх покупцем і продавцем й зобов'язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у вигляді відсотка) - облігації, векселі, чеки.

За черговістю такі фінансові інструменти:

- первинні - підтверджують прямі майнові права або відносини кредиту (акції, облігації, чеки, векселі тощо).

- вторинні, або деривативи (похідні цінні папери) - використовуються для здійснення спекулятивних фінансових операцій і страхування цінового ризику (хеджування). Основними видами деривативів є опціони, свопи, ф'ючерсні і форвардні контракти.

За гарантованістю рівня доходності фінансові інструменти поділяються:

- з фіксованим доходом;

- з невизначеним доходом - рівень доходності змінюється залежно від фінансового стану емітента або у зв'язку зі зміною кон'юнктури фінансового ринку.

За рівнем ризику розрізняють:

- безризикові ( короткострокові цінні папери. "тверда іноземна валюта, золото та інші дорогоцінні метали камені, придбані на короткий термін");

- з низьким рівнем ризику (виконання зобов'язань гарантоване стійким фінансовим становищем і надійною репутацією позичальника);

- з помірним рівнем ризику (рівень ризику зобов'язань приблизно дорівнює середньоринковому);

- з високим рівнем ризику (рівень ризику перевищує середньоринковий);

- з дуже високим рівнем ризику.

1. Економічна природа і призначення міжнародних фінансів.

2. Міжнародні фінансові інститути.

- 1 -

Міжнародні фінанси – це економічні відносини з приводу створення і використання фондів фінансових ресурсів, які здійсню­ються на світовому або міжнародному рівнях для задоволення спільних потреб, які мають міжнародне значення.

Виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено глобалізацією економічних зв'язків, посилення інтеграційних процесів в економіці, політиці і соціальній сферах. Необхідність координації економічних, політичних і гуманітарних питань сприяла створенню багатьох міжнародних організацій. Це насамперед Організація Об'єднаних Націй, Європейський союз, Північно- Атлантичний договір тощо, для функціонування яких потрібні фінансові ресурси.

Міжнародні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допомогу окремим країнам.

- 2 -

Міжнародні фінансові інститути створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн - засновників цих організацій. Вони започатковуються на основі багатосторонніх угод між державами, їхнім основним завданням є мобілізація коштів і надання допомоги на кредитних засадах для здійснення важливих економічних проектів.

Міжнародні фінансові інститути мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідно­сини. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредит­ний характер. Кредити, як правило, надаються на конкурсній основі.

Міжнародні фінансові інститути створюються як надбудова над національними фінансовими системами. Вони ефективніше виконують ті функції, які на міжнародному рівні одна держава не може виконати. Ці інститути виконують в основному функції надання фінансової допомоги у формі кредитів країнам - членам міжнародних інститутів, які мають у цьому потребу . До їх складу входить: Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку.

Майже всі міжнародні фінансові інститути були створені в 1944 році з метою об'єднання зусиль для післявоєнної відбудови економіки багатьох країн. В цілому це мало досить позитивне значення для тодішнього періоду світового економічного розвитку. МВФ, зокрема, одержав статус спеціалізованої представницької установи ООН. МВФ у своїй діяльності сприяє стабілізації національних валют країн - членів фонду, підтриманню рівноваги платіжних балансів та покриття їхнього дефіциту, надання консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Фінансова діяльність міжнародних організацій пов'язана з формуванням і використанням їх бюджету та цільових фондів. Доходи формуються за рахунок внесків країн, що входять до складу. Кошти використовуються згідно з бюджетом. Провідними з них є ООН і ЄС.

ООН заснована в 1943 р. з метою підтримання миру, вирішення економічних, соціальних та гуманітарних проблем, захисту прав людини, охорони навколишнього природного середовища. Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн. Розмір внесків визначається залежно від рівня економічного розвитку країни. Видатки ООН можна поділити на 2 частини: адміністративні та накладні витрати (38%) і програмні видатки (62%).

Європейський Союз створений в 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського економічного співробітництва. Було сформовано спільний ринок капіталів, товарів і послуг, скасовано митні бар'єри, здійснено уніфікацію податкового законодавства, створено європейську валютну систему. Бюджет формується за рахунок внесків країн Союзу. Всі доходи поділяються на 2 групи: внески країн-членів та доходи бюджету ЄС. До доходів бюджету ЄС належать мита і податки, якими обкладаються продукти, що імпортуються з країн, які не є членами Союзу, ПДВ, що встанов­люється за єдиною ставкою щодо уніфікованої в усіх країнах бази оподаткування (ставка не може перевищувати 1,4%). Установлено ліміт бюджету ЄС - він не може перевищувати 1,2 загального обсягу ВНП Союзу. Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (5%) та операційні (до 95%). Операційні видатки складаються з фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн Союзу, наукових досліджень і освіти, зовнішньої діяльності. Бюджет ЄС розробляється Єврокомісією і затверджується Євро-парламентом. Виконує бюджет фінансове управління Європейської комісії, яке перебуває під подвійним контролем — з боку Палати аудиторів і Європарламенту.

Міжнародні фінансові інститути поділяються на: всесвітні та регіональні. До всесвітніх відносяться:

1. Міжнародний валютний фонд (МВФ),

2. група Світового банку

3. Банк міжнародних розрахунків.

Регіональні створюється за континентальною ознакою:

1. Європей­ський банк реконструкції та розвитку;

2. Азіатський банк розвитку;

3. Африканський банк розвитку;

4. Міжамериканський банк розвитку.

І. МВФ є провідним світовим фінансовим інститутом, який має статус спеціальної установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., почав функціонувати у 1947 р. Основна мета діяльності МВФ - сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн-членів Фонду. Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн-членів Фонду. Розмір внеску визначається рівнем економічного розвитку країни та її місцем у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Внесок України становить 997,3 млн. 5БК (спеціальні права запозичення) - це міжнародний платіжний засіб (у встановлених пропорціях до світових валют). Внесок кожної країни є її квотою. Чверть внеску проводиться у вільно конвертованій валюті, решта - в національній. Кількість голосів у Фонді визначається так: 250 голосів незалежно від розмірів квоти + 1 голос на кожні 100 тис. 5ЮК квоти. Не менше одного разу на 5 років здійснюється загальний перегляд квот. Крім власного капіталу МВФ може використовувати позикові кошти, які може отримувати в будь-якій валюті як від офіційних органів, так і на приватному ринку позикових капіталів.

Діяльність МВФ охоплює триосновні напрями: кредитування. регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою.

Кредитування здійснюється для потреб вирівнювання платіж­ного балансу, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Фінансові операції є повним напрямом діяльності, які МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн-членів Фонду. Виділення кредиту залежать від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квот країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Обсяги кредитування насамперед залежать від резервної і кредитної часток та кредитної політики. Резервна частка становіть 25% квоти даної країни, тобто ту частину, що внесена в іноземній валюті. У межах цієї частки кредиті видаються на першу вимогу країни без сплати відсотків і комісійних. Кредитна частина становить повну величину квоти даної країни. У тих випадках, коли потреби в іноземній валюті перевищують резервну і кредитну частки даної країни (тобто 125% її квоти) можуть використовуватись системи розширеного фінансування. Система розширеного фінансування, що почала діяти з 1974 р., передбачає надання кредитів з метою покриття дефіцитів платіжних балансів на більш тривалі терміни і більших розмірах. Існує система компенсацій того кредитування, яка призначена вирівнювати відхилення в платіжному балансі, що виникають з незалежних від даної країни причин. Сюди належать кредити на компенсацію втрат від вкорочення виручки від експорту внаслідок падіння цін на світовому ринку, від збільшення вартості імпорту зерна, від непередбачених втрат фінансування створення резервних запасів. Важливу роль відіграє фінансова допомога найбіднішим країнам, що здійснюється на пільгових умовах, насамперед на структурну перебудову.

Другий напрям діяльності - регулювання валютних взаємо­відносин, узгодження валютної політики країн-членів Фонду. МВФ установлює певні валютні обмеження. Як провідний Міжнародний фінансовий інститут, МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою. МВФ видає щомісячний збірник фінансової статистики, що включає дані про динаміку економічного зростання і цін, грошовий обіг, експорт та імпорт, стан платіжного балансу, величину офіційного золотого запасу, рівень валютних резервів, розміри зарубіжних інвестицій, динаміку валютних курсів.

Нагляд за макроекономікою та валютною політикою країн здійснюється за допомогою консультування.

ІІ. Другою за значенням у системі міжнародних фінансів є група Світового банку, яка включає 4 міжнародні фінансові інститути:

1. МБРіР,

2. Міжнародна асоціація розвитку.

3. Міжнародна фінансова корпорація

4. Агентство гарантування багате сторонніх інвестицій.

Серцевиною групи виступає МБРіР , який був заснований разом з МВФ в 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Основна мета діяльності Банку - сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР. Спочатку ця діяльність була спрямована накраїни, що потерпіли внаслідок другої світової війни, нині - це країни, що розвиваються. Джерелами ресурсів банку виступають: статутний капітал, залучення коштів шляхом випуску с облігацій, резервний фонд. Внески країн-членів здійснюється шляхом підписки на акції в межах встановлених квот. Квоти жодної країни визначаються її еконо­мічним потенціалом. Резервний фонд утворюється за рахунок банку. Основні напрями кредитування - енергетика, транспорт, зв'язок, сільське господарство, охорона здоров'я та о:віта. Кредити видаються на термін до 20 років під гарантії урядів га основі дольової участі банку з фінансування певних об'єктів - до З0% їх вартості.

Міжнародна асоціація розвитку надає кредити терміном до 50 років на пільгових умовах - 0,75%.

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорента­бельним приватним підприємствам країн, що розвиваються, без гарантії уряду.

Агентство з гарантування багатосторонніх інвестицій проводить страхування капітальних вкладень у країнах, що розвиваються, на випадок політичних ризиків: від експропріації, воєн, заворушень, зривів контрактів, чим сприяє роз витку діяльності інститутів групи світового банку.

ІІІ. Банк міжнародних розрахунків створений в 1930 р. - перший в історії міжнародний фінансовий інститут. Функції банку полягають у залагодженні співробітництва між центральними банками провідних країн світу та здійсненні розрахунків між ними. Банк забезпечує здійснення розрахунків між країнами, що входять до Європейської валютної системи. Він виконує депозитно-кредитні функції, здійснює валютні операції та операції на фондовому ринку.

РЕГІОНАЛЬНІ:

І. ЄБРР (1990 р.) - діяльність його спрямована на країни, що розвиваються, сприяє здійсненню ринкових реформ. Україна — член банку з 1992 р. Не менше 60% кредитів ЄБРР має спрямовувати у приватний сектор економіки, і не менше 40% — у державну інфраструктуру.

ІІ. Європейський інвестиційний банк (1958 р.) створений з метою фінансування проектів, що мають регіональне, галузеве та загальноєвропейське значення. Кредити надаються терміном на 20-25 років. Пріоритет — енергетика, транспорт, телекомунікації, охорона навколишнього середовища.

ІІІ. Європейський банк валютного співробітництва (1973 р.) в рамках Європейської валютної системи, виконує функції, аналогічні МВФ - кредити на покриття дефіциту платіжного балансу.

.)

1. Система державних фінансів.

2. Призначення і роль державних фінансів.

- 1 -

За своєю економічною суттю державні фінанси - це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання фінансових ресурсів держави, призначе­них для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Суб'єктами державних фінансів , з одного боку, є держава, з іншого - населення і підприємниць! і структури.

Ланки державних фінансів:

-сукупність усіх бюджетів держави;

-фонди цільового призначення;

-державний кредит;

-фінанси підприємств і організацій державної та комунальної
форм власності.

За регіональною ознакою державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві, зокрема бюджет держави - державний і місцевий; цільові фонди - загальнодержавні і регіональні; державний кредит - державні позики і місцеві позики; фінанси державних підприємств — фінанси державного сектору і фінанси муніципального господарства.

Функціонування сфери державних фінансів характеризують такі к атегорії як державні доходи, державні видатки і державний кредит.

Державні доходи - сума коштів, що мобілізується державою на забезпечення своєї діяльності. За рівнем розміщення вони поділя­ються на централізовані, які розміщені в фондах, й децентралізовані, які розміщені на державних підприємствах. За методами мобілізації зони поділяються на податнові, позикові, надходження від державною майна та угідь.

Державні видатки — сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності.

За рівнем розміщення вони поділяються на централізовані і децентралізовані.

За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні витрати та витрати на розвиток.

За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: інвестиції, бюджетні кредити, державні дотації, субсидії і виплати, кошторисне фінансування.

За цільовим призначенням видатки класифікуються за статтями витрат: капітальні вкладення, капітальний ремонт, заробітна плата, господарські витрати.

Державний кредит - передбачає залучення коштів державою на позиковій основі. Позичені кошти можуть використовуватись як через бюджетні видатки, так і на конкретні проекти - при випуску цільових позик.

Державні фінанси - головна ланка фінансової системи держави. Вона опосередковує майже 80% усіх фінансових ресурсів і містить різноманітні фінансові інститути, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють: сукупність усіх бюджетів держави; централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення; фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; державний кредит; державне особисте і майнове страхування.

-2-

Головне призначення державних фінансів - за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному і соціальному розвитку держави, забезпечення прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армій, органів усіх ланок влади.

Необхідність державних фінансів зумовлена тим, що за будь-якого типу економічної системи основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином з огляду на відповідні об'єктивні причини.

До них зокрема, належить:

- структурна перебудова економіки;

- боротьба з монополізмом;

- захист навколишнього середовища;

- оборона, правопорядок;

- захист тих громадян, які на ринку входять до числа споживачів - інваліди, діти, престарілі;

- проведення фундаментальних наукових досліджень;

- загальна освіта, підготовка кадрів;

- соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров'я.

тощо.

1. Бюджет, його функції і види, бюджетна класифікація.

2. Принципи побудови бюджетної системи України, бюджетний устрій та бюджетний процес.

- 1 -

Державний бюджет , як економічна категорія , виражає фінансові відносини, зв'язані з утворенням і використанням централізованого фонду грошових ресурсів держави. Ці відносини складаються, з одного боку, між державою і суб'єктами економічної діяльності, і населенням - з іншого.

Державний бюджет є централізованим грошовим фондом, являє собою загальнодержавні фінансові ресурси.

Бюджет - це основний фінансовий план держави, документ, що затверджується у формі закону. Його можна розглядати з 3-х сторін: як економічну, правову категорію та за матеріальним змістом.

Як економічна - це сукупність економічних відносин міждержавою, юридичними і фізичними особами з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використанняцентралізованого фонду грошових коштів, призначених длязабезпечення виконання державою її функцій.

За матеріальним змістом бюджет являє собою централізований грошовий фонд.

Функції Державного бюджету:

1) Акумулятивна - зв'язана з концентрацією коштів у централізованому фонді держави за допомогою прибутків бюджету;

2) Розподільча - реалізується через систему витрат, що повинні здійснюватися в інтересах економічного і соціального розвитку держави і задоволення потреб населення.

3) Контрольна - проявляється у виявленні й аналізі відхилень фактичних прибутків і витрат бюджету від запланованих.

За джерелами спрямування коштів бюджети поділяють на:

1. Поточний. У ньому зосереджені всі витрати, що обумовлені діючими нормами і сформованим рівнем соціальної забезпеченості. Цей вид бюджету повинен бути цілком збалансований, його витрати спрямовуються на фінансування: науки, соціально-культурних заходів (освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, культура, мистецтво), зовнішньоекономічної діяльності держави (зовнішня торгівля, сплата відсотків по зовнішньому боргу), централізованих суспільних потреб (оборона, управління, утримання правоохоронних органів). За рахунок коштів поточного бюджету створюються резервні грошові фонди, а також здійснюються витрати по обслуговуванню державного боргу.

2. Розвитку. У ньому передбачаються витрати, що спрямовуються на розвиток процесу відтворення і фінансування пріоритетних соціально-економічних заходів. Витрати бюджету розвитку здійснюються в межах отриманих прибутків - власних і позикових коштів.

За суб'єктом формування бюджет буває:

1. Державним. У ньому зосереджені прибутки і витрати, що відносяться до компетенції держави.

2. Місцевим. Містить прибутки і витрати, віднесені до компетенції місцевих органів влади.

Бюджетна класифікація України наведена в схемі 17 опорного конспекту.

- 2 -

Під бюджетною системою слід розуміти сукупність окремих її ланок, юридично пов'язаних між собою, які базуються на загальноприйнятних принципах, що відповідають міжнародним стандартам.

У червні 2001 року ВРУ був прийнятий Бюджетний кодекс, який визначив основні засади бюджетної системи України, її структуру, принципи та правові аспекти функціонування.

Бюджетна система України являє собою сукупність Державного та місцевих бюджетів (їх в Україні більше 10 тисяч), побудовану з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіального устроїв.

Бюджетна система України як унітарної держави складається з Державного бюджету України та місцевих бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет використовується для реалізації засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.

Схематично структуру бюджетної системи можна зобразити наступним чином - схема 18 опорного конспекту.

Вертикальна структура бюджету включає два поняття: бюджетний устрій і бюджетна система.

Бюджетний устрій - організація вертикальної структури бюджету держави за рівнями влади.

Бюджетна система - це сукупність усіх бюджетів, які формуються в даній країні згідно з бюджетним устроєм.

Основи бюджетного устрою: принципи побудови бюджетної системи; виділення видів бюджетів; розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи; організація взаємовідносин між бюджетами.

Встановлено 2 види бюджетів: центральні та місцеві. В Україні центральні бюджети - Державний і республіканський АР Крим. Міс­цеві бюджети відображають територіальний поділ - області, райони, міста. Місцеві поділяють на 2 групи: централізовані (обласні, районні, міські) і бюджет базового рівня (сіл, селищ, міст і міських районів).

Принципи побудови Бюджетної системи України :

1) принцип єдності бюджетної системи України - забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - забезпечується закріпленням за бюджетами відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АР Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АР Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно - правових актів органів державної влади, органів влади АР Крим, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макроекономічних показниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються, відповідно, ВРУ, Верховною Радою АР Крим та місцевими радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Бюджетний процес - це організація, порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Він складається з двох частин:

1. Бюджетне планування

2. Виконання бюджету.

Бюджетне планування включає:

-складання проекту

-його розгляд

-затвердження.

Виконання бюджету здійснюється КМУ, оперативна робота ведеться Мінфіном, Державним казначейством і Державною податковою адміністрацією. Виконання бюджету здійснюється на підставі розпису доходів і видатків з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

)

1. Класифікація доходів державного бюджету

2. Класифікація видатків державного бюджету

-1-

Державні прибутки формуються в результаті розподільчих і перерозподільних процесів, що здійснюються за допомогою фінансів. Об'єктом відносин у зв'язку з формуванням державних при­бутків єваловий внутрішній продукт. Суб'єктами є: з одного боку — держава, з іншого — підприємства, організації, заклади, населення. Основою формування державних прибутків є створений національний дохід, а в його складі — чистий прибуток, тому обсяг державних прибутків залежить від обсягу і темпів зростання національного доходу.

Державні прибутки в основному формуються за рахунок коштів, що спрямовуються на накопичення. Основним чинником, який впливає на обсяги державних при­бутків, є пропорція, що складається у фонді споживання між індивідуальними прибутками громадян і виплатами з державного бюджету в якості матеріальної допомоги.

Ознаки групування державних прибутків:

1. За джерелами утворення:

прибутки, отримані від розподілу національного доходу;

прибутки, що включаються до складу фонду відшкодування;

• прибутки від реалізації національного багатства.

Джерелами державних прибутків у цьому випадку є:

податок на додану вартість;

• прибуток суб'єктів економічної діяльності державної форми власності;

• відрахування на соціальне страхування суб'єктів економічної
діяльності державної форми власності;

• відрахування від прибутків суб'єктів економічної діяльності
недержавної форми власності;

• відрахування від заробітної плати й інших прибутків насе­лення.

2. За надходженнями від форм власності:

• власні прибутки держави (або прибутки від державної влас­ності).

• прибутки, одержані в порядку перерозподілу від суб'єктів
економічної діяльності недержавної форми власності.

Джерелами власних прибутків держави можуть бути:

• прибуток і амортизаційні відрахування суб'єктів економічної
діяльності державної форми власності. Чистий прибуток, створений
у державному секторі, цілком належить державі.

• прибутки від державного майна й угідь (прибуток від лісокори­стування, рекреаційної діяльності, рибальсько-мисливський прибуток).

3. За умовами формування:

безповоротні (власні прибутки держави і прибутки від інших
суб'єктів розподільних відносин);

поворотні (державні позики).

4. За рівнем централізації:

• прибутки, використані по місцю їх утворення — на об'єктах економічної діяльності державної форми власності (амортизаційні відрахування, прибуток);

• ті, що концентруються в державному бюджеті й інших
цільових централізованих фінансових фондах держави.

5. За методами мобілізації:

- податкові;

- неподаткові.

Державні прибутки формуються на основі функціонування фінансових інструментів:

• платежі: обов'язкові і добровільні;

• податки;

• відрахування;

• позики.

-2-

Суспільне призначення державних витрат — забезпечення фі­нансування державної діяльності, здійснення усіх функцій держави.

Об'єктом державних витрат виступають грошові фонди, сфор­мовані в процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Державні прибутки не закріплені за державними витратами, що дозволяє маневрувати коштами.

Державні витрати мають здійснюватися у відповідності з на­ступними принципами:

• плановість;

• цільове спрямування й використання коштів;

• ефективність використання коштів;

• безповоротність втрати виділених коштів;

• дотримання режиму економії;

• постійний контроль.

Методи фінансування державних витрат:

2. Кошторисний — фінансування бюджетних підприємств і ор­ганізацій;

Цей метод фінансування державних витрат має наступні особ­ ливості:

- кошти на покриття витрат виділяються тільки з одного бюдже­ту, у залежності від підпорядкованості підприємства. В даному випад­ку виняток складає фінансування загальнодержавних заходів - боротьби з епідеміями, ліквідації наслідків від катастроф і стихійних лих;

- фінансування бюджетних організацій здійснюється на основі
встановлених економічних нормативів у залежності від сфери діяль­ності підприємства;

2. Фінансування госпрозрахункових (державно-комерційних) підприємств і організацій — тільки у випадку їх участі у реалізації великих державних проектів і програм.

Витрати держави підрозділяються наступним чином:

1)на розвиток економіки: розвиток промисловості (по галу­зях промисловості); розвиток агропромислового комплексу; розвиток житлово-комунального господарства;

2)на охорону навколишнього середовища - на виконання природоохоронних програм, проведення природозберігаючих заходів та заходів з відновлення природного середовища і біорозмаїття;

3) на створення державних матеріальних і фінансових ре­ зервів - на випадок виникнення надзвичайних ситуацій та з метою примноження національного багатства;

4) на соціально-культурні заходи - на розвиток національно­го мистецтва, спорту, збереження культурної спадщини;

5)на оборону - утримання армії, розвиток військово-промис­лового виробництва;

6) на управління — на утримання державного апарату управ­ління (Кабінету Міністрів України. Верховної Ради України, адміні­страцію Президента і т.д.).

Таким чином, бюджет країни являє собою балансову систему, яка з одного боку, складається з державних прибутків, а з іншого - певним чином витрачається на потреби держави. При цьому, голо­вною цільовою функцією процесу оптимізації бюджету є отримання максимальних прибутків при мінімізації необхідних витрат.

1. Сутність, види та функції податків.

2. Податкова система України.

3. Податкова політика України.

4. Сучасні податкові системи зарубіжних країн.

- 1 -

Для задоволення різноманітних потреб держави сплачуються податки. Податки є обов'язковими платежами юридичних і фізичних осіб до бюджету. Економічну категорію «податок» слід розглядати в таких аспектах:

- за економічною суттю;

- формою прояву;

- з організаційно-правового боку.

Економічна суть податків виявляється в грошових відносинах, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів.

Формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правового боку податок - це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.

Податки — це система примусового стягнення державою за встанов­леними правилами з фізичних і юридичних осіб певних коштів з метою майбутнього їх використання для задоволення суспільних потреб.

Існує п'ять термінів, що відображають платежі державі : плата, відрахування і внески, податок, збір.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою.

Відрахування і внески передбачають цільове призначенні платежів. Це цільове призначення може бути частковим (відраху­вання) або повним (внески).

Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахуванні частині! вартості ВВП на загальносуспільні потреби.

Збори на відміну під податків не мають характеру регулярних надходжень, вони є платежами разового, випадкового і незначного зі розмірами характеру.

Функції податків випливають з функцій фінансів. Податки пов'язані з розподільчою функцією в частині перерозподілу вартості ВВП між державою і фізичними та юридичними особами. При цьому податки виконують фіскальну функцію , яка відображає суть податків і визначає їхнє суспільне призначення.

У суті податків закладена регулююча функція . Суть цієїфункції у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників. Держава може їх використати з метою регулювання певних пропорцій у соціально економічному житті суспільства.

За формою оподаткування всі податки розподіляються на:

- прямі;

- непрямі.

Схема 19 в опорному конспекті.

Прямі податки встановлюються безпосередньо стосовно платників, їх розмір залежить від масштабів об'єкта оподаткування. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового пресу, при якому більше платять ті члени суспільства, які мають більші прибутки. Згідно схеми прямі податки бувають - особисті і реальні. Відмінність між ними полягає в співвідношенні платника і об'єкта оподаткування:

Особисті:

- при особистих податках первинним явищем є платник, а вторинним - об'єкт оподаткування; вони встановлюються персонально для конкретного платника. Найбільш поширені: прибутковий і майновий податки.

Прибутковий - із прибутків юридичних і фізичних осіб; по місцю виплати заробітної плати і при подачі декларації про прибуток.

Майновий податок встановлюється стосовно майна, що знаходиться у власності того або іншого платника. Це - подушний податок (в Україні не стягується), податок на спадщину і дарування, податок на нерухоме майно.

Реальні:

- при реальних податках первинним виступає об'єкт оподаткування, а вторинним - платник;

- вони припускають оподаткування майна за зовнішніми ознаками. До них належать земельний, домовий, промисловий податки, податок на грошовий капітал.

Непрямі податки - підрозділяються на дві підгрупи в залежності від характеру торгівельної діяльності. Внутрішня торгівля зв'язана з використанням акцизів і фіскальних монополій. Зовнішня торгівля характеризується встановленням мита на товари, що експортуються й імпортуються. Непрямі податки включаються в ціну товарів і сплачуються споживачами цих товарів.

Справляння податків засновується на виділенні таких елементів системи оподаткування: об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квот.

Об'єкт податку (податкова база) вказує на те, що оподатко­вується (дохід, земля, транспортнійзасіб).

Суб'єкт податку - це фізична або юридична особі, на яких покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету.

Джерело податку - дохід з якого платник сплачує податок. Воно має бути пов'язано з об'єктом оподаткування.

Одиниця оподатку­вання - одиниця виміру (фізична або грошова) об'єкта оподаткування.

Ставка податку - законодавчо визначений розмір податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок : універсальний і диференційований. При першому встановлюється єдина ставка для всіх платників; при диференційованому - кілька. За побудовою ставки податку поділя­ються на тверді та процентні. Тверді - встановлюються в грошовому виразі на одиницю оподаткуванні її натуральному обчисленні. Вони двох видів: фіксовані і з процентах до певної величини. Процентні ставки встановлюються до об'єкта, який має грошовий вираз. Мають три види: пропорційні; прогресивні; регресивні.

Податкова квота — це частка податку в доході платника. Визначається в абсолютному або відносному виразі).

- 2 -

Податкова система - це сукупність встановлених в країні податків та обов'язкових платежів, що надходять до бюджетів різних рівнів бюджетної системи. Система оподаткування України містить у собі види податків, наведені в схемі 20.

Система оподаткування в Україні складається з двох підсистем :

- загальнодержавних податків і зборів;

- місцевих податків і зборів.

Принципи побудови податкової системи:

1. Стимулювання підприємницької діяльності й інвестиційної активності - введення пільг по оподаткуванню прибутку, спрямованого на розвиток виробництва;

2. Обов'язковість сплати податків усіма суб'єктами економічної діяльності;

3. Рівнозначність сплати податків як юридичними, так і фізичними особами.

4. Пропорційність сплати податків у залежності від рівня прибутку суб'єктів економічної діяльності держави або розмірів майна;

5. Недопущення податкової дискримінації - однаковий підхід до всіх суб'єктів господарювання.

6. Соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених прошарків населення шляхом визначення економічно обґрунтованого неоподаткованого мінімуму прибутків громадян і використання диференційованого і прогресивного оподатковування громадян, які одержують високі і надвисокі прибутки.

7. Стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів, і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

8. Економічна обґрунтованість встановлених податків, їх ставок і термінів сплати.

9. Рівномірність сплати податків - встановлення термінів сплати податків і зборів, виходячи з необхідності забезпечення своєчасності надходження коштів у бюджет.

10. Компетенція - встановлення і скасування податків і пільг по оподаткуванню здійснюється відповідно до законодавства.

11. Єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, джерела сплати податку, податкового періоду, ставок податку.

12. Доступність - порядок і механізм сплати податків має бути зрозумілий усім платникам.

13. Стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції.

- 3 -

Податкова політика - це діяльність держави у сферах запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів децентралізованих фондів грошових ресурсів держави.

Проявом податкової політики держави на практиці є податкова система. Податкова система - це сукупність встановлених у країні податків, зборів та інших обов'язкових платежів, до бюджетів усіх рівнів та встановлених законом податків їх справляння.

Підхід до побудови податкової системи має бути науково-обґрунтованим, що передбачає: системність; встановлення визначаль­ної бази цієї системи ; правову основу; вихідні принципи.

Податкова система України регулюється Законом "Про систему оподаткування" в редакції 1997 р , де визначено що загальнодержавні податки та обов'язкові платежі включають чотири групи: прямі і непрямі, платежі за ресурси та інші обов'язкові платежі, внески у цільові фонди.

Сьогоднішня податкова система має значні недоліки і виявилася неадекватною щодо умов перехідної економіки: створила значні податкові навантаження на суб'єктів господарювання, призвела до невиправданого вилучення оборотних коштів, виникнення додаткової потреби у кредитних ресурсах.

Життєздатність податкової системи залежить не лише від правильності її побудови, а також від рівня організації податкової служби держави і налагодженості податкової роботи.

Податкова служба - це сукупність державних органів, які організують і контролюють надходження податків та інших обов'язкових платежів. її функції в Україні виконує ДПА.

Податкова робота - це діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контролю за платежами. Вона включає такі елементи: правове регламентування, встановлення і справляння податків, облік платників і надходжень податків, порядок та форми розрахунків з бюджетом.

- 4 -

Загальні риси податкових систем зарубіжних країн:

- розширення оподаткування особистих доходів;

- модернізація податків на споживання;

- зменшення впливу податків на прибуток корпорації;

зростання відрахувань на соціальне страхування.

В умовах розвинутих ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Ефективність її функціонування визначається найрізноманітнішими факторами і насамперед економічним становищем, розкладом політичних сил, рівнем податкової культури, досягненнями економічної науки тощо.

Загалом, розвиткові податкових систем притаманні такі риси:

- розширення оподаткування особистих доходів;

- модернізація податків на споживання;

- зменшення впливу податків на прибуток підприємств;

- невпинне зростання відрахувань на соціальне страхування.

Податкова система в кожній країні має свої особливості, а тому всі зміни, які в ній відбуваються, потребують глибокого аналізу й можуть слугувати лише додатковим інформативним матеріалом для практичних дій у кожному конкретному випадку.

У європейських країнах податкова політика формується як результат складного процесу взаємодії інтересів і пристрастей економічного, соціального та культурного характеру. На сьогодні можна стверджувати, що податкова політика у європейських країнах є складовою загальної соціальної політики суспільного добробуту.

В більшості країн влада реально оцінює свої можливості в галузі оподаткування, усвідомлюючи, що надмірні податки підривають виробництво, не сприяють приватній ініціативі і в кінцевому підсумку зменшують дохідну частину бюджету.

Привертає увагу посилення контролю за діяльністю безпосередньо податкових органів. Так, у США в 1998 р. був прийнятий спеціальний "Біль про права платника податків", який спрямований насамперед на захист інтересів тих платників податків, які в зв'язку з непомірними вимогами з боку податкових органів постають перед необхідністю продажу свого житла чи сімейного бізнесу.

У Франції прийнята Хартія прав та обов'язків платника податку, яка надається кожному з них, де також суттєво розширений перелік гарантій, що забезпечуються законодавчими та нормативними актами при перевірці платників.

Наведені приклади свідчать про те, яке велике значення мають у зарубіжних країнах проблеми урегульованості взаємовідносин платника податку з податковими органами, що, насамкінець, є головним фактором ефективності всієї системи оподаткування.

Те, що податкові системи різних країн склалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість . Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. На думку багатьох економістів Західної Європи, податкова система оптимальна, якщо наслідує такі принципи:

1) витрати держави на утримання податкової системи та витрати платника, пов'язані з процедурою сплати, повинні бути максимально низькими;

2) податковий тягар не можна доводити до такого рівня, коли він починає зменшувати економічну активність платника;

3) оподаткування не повинно бути перешкодою ні для внутрішньої раціональної організації виробництва, ні для його зовнішньої раціона льної орієнтації на структуру попиту споживачів;

4) процес отримання податків треба організувати таким чином, аби він більшою мірою завдяки накопиченню фінансових ресурсів сприяв реалізації політки кон’юнктури та зайнятості;

5) цей процес повинен впливати на розподіл доходів у напрямку забезпечення більшої справедливості;

1. Теоретичні основи становлення та розвитку місцевих фінансів.

2. Суть місцевих фінансів, їх склад.

3. Доходи і видатки місцевих бюджетів.

- 1 -

Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці ХІХ ст. Це явище об'єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві.

Слід зазначити, що саме визначення місцевих фінансів постійно змінювалося. Найпоширенішим є визначення місцевих фінансів як "місцевого фінансового господарства" адміністративних одиниць, або як "сукупності матеріальних засобів", які перебувають у розпорядженні цих одиниць для досягнення їхніх цілей. Є також визначення місцевих фінансів як "господарства місцевих спілок".

В Україні місцеві фінанси перебувають нині на стадії нового становлення й розвитку. На сьогодні вже створено певне правове підгрунтя. У Конституції України 11 розділів присвячені місцевому самоврядуванню, де зазначено, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності.

Конституцією передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах кошти бюджетів для виконання спільних проектів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування та фінансово його підтримує.

- 2 -

Місцеві фінанси сконцентровані в місцевих бюджетах, до яких відносяться: обласні, міські, районні, сільські і селищні бюджети.

В Україні нараховується більше 13 тисяч місцевих бюджетів. Найбільш числення група - це міські, сільські і селищні бюджети. Конституція України не передбачає існування обласних бюджетів, хоча в ній міститься нагадування про них. Відповідно до ст. 143 Конституції України обласні бюджети формуються так званим двоканальним чином із:

- коштів Державного бюджету для відповідного розподілу між територіальними общинами або для виконання спільних проектів;

- коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних програм.

Найбільше значення серед місцевих бюджетів приділяється міським бюджетам, тому що Україна - надзвичайно урбанізована держава - займає 3 - е місце в Європі по кількості міст, у містах проживає 3/5 усього населення України.

За допомогою міських бюджетів здійснюється розподіл і перерозподіл коштів між суб'єктами бюджетних відносин. Вони є інструментом управління економічними процесами на місцевому рівні.

Місцеві бюджети виконують наступні функції:

- формування грошових фондів;

- розподіл цих фондів між галузями економіки, що фінансуються з місцевих бюджетів і наступне використання цих коштів;

- контроль за фінансово-господарською діяльністю суб'єктів економічної діяльності, які фінансуються з місцевих бюджетів.

- 3 -

Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, розподілі та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства.

Доходи республіканського бюджету АР Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя):

1) частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;

2) податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмірі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

3) частина прибуткового податку з громадян;

4) податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;

5) плата за землю до обласних бюджетів і 70% - до бюджетів міст Києва й Севастополя;

6) надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще провадяться за рішенням відповідних представницьких органів влади згідно із Законами України;

7) частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;

8) відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України;

9) надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

10) дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

З місцевих бюджетів здійснюються видатки на такі цілі:

1) фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

2) утримання представницьких і виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя та органів місцевого самоврядування;

3) фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

4) інші заходи, що фінансуються відповідно до чинного законодавства України з бюджетів АР Крим, міст Києва і Севастополя.

Усі ці витрати безпосередньо пов'язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень його добробуту, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.

Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими і державним бюджетом України.

1. Система державних цільових фондів.

2. Характеристика фінансової діяльності основних державних цільових фондів.

- 1 –

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи. Необхідність їх створення зумовлена потребою в наданні певних соціальних гарантій населенню.

Державні цільові фонди - це форма перерозподілу і вико­ристання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. За допомогою них можна впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і кредитування підприємств; забезпечувати природоохоронні заходи; надавати соціальні послуги населенню.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділя­ються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління на державні і регіональні. Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими.

Принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів:

- відрахування до фондів централізовано визначаються державою;

- відрахування до фондів є обов'язковими платежами і можуть стягуватися примусово;

- витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, які передбачені законом.

В Україні створені такі основні державні цільові фонди:

1) Пенсій­ний фонд

2) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати праце­здатності

3) Фонд соціального страхування на випадок безробіття

4) Фонд соціального страхування від нещасних випадків

5) Фонд захисту інвалідів.

Основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального страхування.

Соціальне страхування - це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування за постійної чи тимчасової втрати працездатності або місця роботи.

-2-

Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Його кошти не входять до бюджету держави і не можуть бути використані на інші цілі.

Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці в установлених законодавством розмірах. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування фізичних і юридичних осіб.

ПФУ має право займатися комерційною діяльністю , зокрема:

-вкладати кошти у цінні папери, в т. ч. державні, до комерційних банків;

-приймати участь у комерційному страхуванні;

-проводити грошово-речові лотереї, благодійні вечори, рекламно-інформаційні заходи.

Кошти фонду використовуються на:

-виплату пенсій за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, соціальні пенсії;виплату допомоги по догляду за дитиною;

-підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної шати;

-реалізацію державних, регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів;

-фінансування поточної діяльності та утримання органів управління фонду;

- відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази.

Управління коштами фонду здійснює Пенсійний фонд України, касове обслуговування АППБ"Аваль".

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є некомерційною самоврядною організацією, що здійснює захист прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, смерті громадянина або члена його сім'ї. Гарантом його діяльності є держава.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

-страхові внески роботодавців;

-страхові платежі найманих працівників;

-страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно
(особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріаль­ною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

-страхові платежі громадян У країни, які працюють за межами України;

-донараховані страхові внески, та штрафи;

-благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

-асигнування з Державного бюджету України;

-інші надходження.

Платниками страхових внесків є страхувальники та застраховані особи. Розмір страхових внесків щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Кошти Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на :

1) виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах дер­жавою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самос­тійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов'язаних із за забезпеченням зайнятості населення.

Джерелами формування коштів Фонду є : страхові внески страхувальників-роботодавців; страхові внески застрахованих осіб; асигнування з Державного бюджету; суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів; благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізичних осіб; інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України.

Кошти Фонду використовуються на :

-виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

-фінансування витрат і а перекваліфікацію робітників і службовців;

-фінансування витрат на працевлаштування;

-фінансування витрат на утримання та забезпечена діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, матеріальної та інформаційної бази;

-створення резерву коштів Фонду.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним.

Фінансування Фонду соціальногострахування від нещасних випадків здійснюється за рахунок: внесків роботодавців у розмірі 0,84-13,8 % фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва; прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках; штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

-виплату пенсії по інвалідності;

-виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

-виплати втраченого заробітку;

-виплати одноразової допомоги потерпілому і членам сім'ї потерпілого;

-фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу по­терпілим.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна ор­ганізація - Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел: грошових коштів, які передаються з Державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів; надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів; благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян; інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Відділення загальнодержавних цільових фондів створюються також на місцевому рівні.

1. Економічна сутність, роль і форми державного кредиту, їх призначення.

2. Управління державним боргом та його обслуговування.

- 1 -

Держава на свої потреби може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури – кредиторами. Головною причиною існування державного кредиту в умовах трансформації економіки є нестача бюджетних коштів. І, тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від вигідних обсягів кредиту.

Державний кредит за своєю економічною суттю - сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.

Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави.

Державний кредит є зворотним, терміновим і платним.

Призначення державного кредиту виявляється у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції:

1) розподільчу,

2) регулювальну

3) контрольну.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний кредит виступає у таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів недержавного позикового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризується тим, ще тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку з ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик.

Форми державного кредиту:

1. Товарна (наприклад, хлібні позики перших років Радянської влади. В надзвичайних ситуаціях - в умовах стихійного лиха, катастрофи, війни тощо - запозичення транспортних засобів, іншого майна в населення. У сучасній практиці фактично не використовується).

2. Грошова:

- ощадна справа (використання ощадних вкладів населення);

- державні позики;

- запозичення КМУ фінансових коштів із позикового фонду НБУ для покриття дефіциту бюджету (призводить до стимулювання зростання інфляції);

- грошово-речові лотереї.

Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

1) за правовим оформленим розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов’язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних папері з (облігаційні);

2) залежно від місцярозміщення позик їх поділяють на внутрішні і зовнішні;

3) за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики;

4)за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики;

5)залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні табез заставні;

6) відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові, середньострокові і, довгострокові;

7) за характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні;

8)за характером погашання заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату часинами;

9)залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення.

Залучення позик повинно засновуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку. Мінімізація вартості досягається за рахунок процентної політики а також умов випуску і погашення. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є індикатором ринку. Привабливість позик досягається за рахунок гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Випуск позик засновується на передумовах:

- наївність кредиторів;

- довіра до держави;

- заінтересованість кредиторів,

- можливість держави своєчасно і помістю повернути борг і виплати доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

-найбільш реальне - доходи від інвестування коштів у високоефективні проекти;

-додаткові надходження від податків;

-економія коштів від зменшення видатків;

-ефективне джерело - емісія грошей;

-залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

- 2 -

Існування державного кредиту зумовлює появу державного боргу. Внутрішні та зовнішні запозичення, які на певний період часу оформляються у вигляді державного боргу, є не тільки індикатором фінансового стану країни, а й показником її конкурентоспроможності.

Бюджетним кодексом України встановлено, що основний обсяг державного боргу не повинен перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП України.

Державний борг - це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язані, держави і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позивальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і держави-їм підприємствам. Крім того, до державного боргу включаються неоплачені державні замовлення, заборгованість з заробітної плати перед бюджетниками, невідшкодо­ваний податок на додану вартість та ін.

Головна характеристика боргової залежності країни є співвідно­шення суми зовнішнього державного боргу ВВП (МБРР встановив критичний рівень цього показника 80-100%). Є науковий висновок, що розмір річних державних запозичень дорівнює капітальним вкла­денням в економіку.

Державний борг поділяють на поточнийі капітальний, внутріш­ній і зовнішній борг.

Поточний борг - сума й належні до сплати відсотки, що підлягають погашенню в поточному році.

Капітальний борг - загальна сума заборгованості і відсотків по них.

Внутрішній - борг кредиторам у даній країні.

Зовнішній - за межами країни.

Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здій­снює держава в особі її уповноважених органів з визначенням умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення плато­спроможності держави. В управлінні державним боргом виділяють такі принципи: безумовності, єдності, зниження ризиків, оптимальність структури, збереження фінансової незалежності, зниження вартості обслуговування державного боргу, прозорості.

Процес управління державним боргом включає такі етапи:

1) залу­чення коштів,

2) використання коштів,

3) повернення боргу і виплата відсотків.

Мета політики управління боргом - одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

З метою забезпечення платоспроможні держави використовують такі методи коригування позикової політики: рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики.

Управління державним боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування - це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргу визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу - це відношення всіх платежів із заборгованості до валютних надходжень держави у відсотках. Сприятливим є показник 25%.

0бсяг зовнішніх запозичень визначається двома факторами:

1) скільки капіталу держава може поглинути;

2) який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів.

Зовнішній борг має використовуватись виключно для інвестицій, причому прибуток за інвестиціями повинен перевищувати вартість залучення капіталу.

Управління державним внутрішнім боргом здійснюється Мінфіном з погодження НБУ.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання Державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Оплату здійснює Державне казначейство.

Обслуговування внутрішнього боргу здійснюється Мінфіном за допомогою банківської системи України проведенням операцій із розміщення ОВДП, їхнього погашення та виплати доходу за ними у вигляді відсотків.


Комментарии (0)

Поделитесь своим мнением о работе.

Ещё никто не оставил комментария, вы будете первым.


Написать комментарий